«Все буде окей», — сказала Таумі.
У внутрішній кишені курточки лежав гаманець із крокодилячої шкіри, а в ньому чотири тисячі доларів. Ще один гаманець затаївся у сумці. Була й кредитна карточка, правда, її попередили, що тут, у їхній провінції, навряд чи можна буде нею скористатися, як і доларовими чеками. Турботлива Ніколь всунула й пачку місцевої валюти, цих, як їх, о, гривньяс.
— Сподіваюся, мене не пограбують, — пожартувала Таумі.
— Слово «долар» тут для них магічне і, гадаю, вас охоронятиме, — всміхнулася Ніколь. — До того ж вас захищатиме паспорт громадянки США і ось цей папірець, де сказано, що ви почесна гостя керівництва цієї країни. А ось посвідчення посла миру Організації Об’єднаних Націй.
— Дякую, — сказала Таумі.
Ніколь не вельми вродлива, бо яка жінка візьме собі вродливу прес-секретарку, все ж була сповнена якогось дивного притягального шарму, і це не раз прислуговувало її шефині. Ніколь сама мала чимало коханців за свої двадцять вісім, але коли їх, хоч і рідко, не було в Таумі, задовольняла її анусні примхи. Можливо, тому, на відміну од попередніх численних прес-секретарок, трималася на цій посаді (втім, прес-секретарок і прес-секретарів було троє чи четверо, залежно від того, як їх там рахувати) вже чотири роки, до того ж її платня зросла більш як удвічі.
Ніколь і Джордж похмурим осіннім ранком супроводили Таумі крізь чорний готельний вхід (біля основного й тут чатували папараці) у бокову вуличку, а звідти до таксі. Таксист виявився молодим і доволі міцним на вигляд хлопцем, і це порадувало Таумі. Вона дістала з бокової кишені сумки карту цієї Юкрейни і пальчиком з довгим, сріблястого кольору нігтем окреслила коло на північному заході країни. Сказала, що десь там є населений пункт, у якому їй конче необхідно побувати. Назву його вона начебто забула, та має пригадати, там знаходиться місцевий знахар, до якого їй рекомендували звернутися.
— Ноу проблем, — сказав таксист, якого звали Борис. — Повеземо, куди скажете. Ми будемо там ночувати?
— Ні, — відповіла Таумі. — Ночуватиму я одна. Ви ж поїдете назад. Гадаю, вас попередили, що про поїздку нікому ні слова. Мені б не хотілося вас додатково попереджувати…
— Уже зрозумів, — сказав Борис.
Він глянув і собі на карту.
— Отже, поїдемо до Житомира, — показав на карті. — Далі повернемо на Коростень, а там — Сарни, Ковель, ну й куди скажете. Годин за п’ять-шість доберемося.
Машина рушила київською вулицею.
«Ще не пізно вернутися, — подумала Таумі. — Я зможу сказати тому навіженому, що ніякого черепа не знайшла. І нічого він мені не зробить. На мій захист стануть значно могутніші сили. Чому я здалася, погодилася, піддалася на шантаж? Злякалася? Я, Таумі Ремпбелл? Ні, справа не в цьому? Тоді в чому ж? Я вірю, що череп існує?»
…Мандрівка закінчилася у вівторок надвечір.
Був шлях майже через всю північну поліську Україну. Таумі дивилася із свого заднього сидіння на вкриті золотом і багрянцем ліси побіч дороги, з яких ще не зовсім пообпадало листя, і її дедалі більше огортав якийсь дивний спокій. Не тривога, як мало би бути, а спокій. Наче вона їхала знайомими місцями. Їхала додому. Додому? Дивне відчуття. І все ж воно було й огортало свавільницю Таумі дужче й дужче з кожним подоланим кілометром.
Пообідали в придорожньому ресторанчику за Сарнами, де на Таумі дивилися, мов на диво дивне. Втім, гостя їла небагато, шматочок відвареного м’яса, салат (скривившись при цьому) і здивовано перепитала Бориса:
— Це називається апельсиновий сік?
— Місцевого виробництва, — сказав Борис і пішов питати, чи нема у них березового чи журавлинового соку. Журавлинового не виявилося, а березовий був такий, що, спробувавши його, Борис зрозумів: Таумі пропонувати не варто.
Двічі їх спиняли даішники. Але магічні слова «посол ООН» і посвідчення та запрошення як «гості Президента України й уряду України» все ж справляло враження. Хоча сержанти дивувалися — чого ж така персона не їде в урядовій машині, а на якомусь старому «Мерседесі»-таксі.