Наче почувши ці думки, їжак сердито пирхнув.
— Та ти гніваєшся, хлопче, — сказала Таумі. — Не хочеш ліпшого життя? Чи, може, ти дівчинка? Ти любиш, як і я, свободу?
Вона опустила їжака на узбіччя дороги. Хотіла побачити, як він розклубочиться і подріботить. Та, мабуть, цей їжачисько вже зазнав людської чи звіриної підступності, бо розкриватися не хотів.
— Ідемо, — зрештою посумніло сказала Таумі.
Та коли сіли в машину, їжак таки розкрився, наче почув, а може, й відчув, що небезпека минула. І побіг собі до кущів.
— Ось так, — невідомо чому сказала Таумі.
Через якісь хвилин двадцять вони побачили праворуч цієї лісової, сказати б, з елементами асфальту, дороги стовбець з прибитою на ньому перекособоченою табличкою «Кукурічки».
— Кукур’їчки? — спитала Таумі.
— Авжеж, — відказав Борис. — То вам сюди?
— Здається, так, — сказала Таумі.
«Будь що буде, — подумала вона. — Далі я не поїду. Авантюра так авантюра. Чому б не Кукур’їчки?»
Вона попросила Бориса довезти її до адміністративного центру цього села, якщо такий тут є, і насамперед дізнатися, чи є тут хтось, хто б володів якщо не досконало, то хоча б пристойно інгліш?
XIII.Таумі — Зіна — Іван
Вчителька англійської мови Кукуріцької неповної середньої школи Зінаїда Антонівна того осіннього надвечір’я пережила справжній шок. Коли вона крізь вікно побачила, як біля їхнього директорського будинку, де їй милостиво виділяли кімнату, спинилося таксі, то здивувалася. А втім, до пана директора, її екс-коханого, Жорика-Жморика, С-семенича, могли приїхати і гості з району, і якісь родичі чи, скажімо, колега по випивці, шкільний завуч з райцентру Іраклій Валерійович. Але коли з машини вийшов молодий ставний чоловік і, відчинивши задні дверцята, випустив на світ Божий пасажирку, Зінаїда Антонівна не повірила своїм очам.
«У мене галюцинації. Чи біла гарячка. Здається ж, вчора тільки три чарки кагору випила. І зранку було нормально. Уроки ж провела. Господи! Чи то вже від нещасного Івана до мене вірус даунізму перекинувся?»
До їхнього будинку — помилки не могло бути — прямувала власною персоною Таумі Ремпбелл, світова супермодель, зірка зірок усіх подіумів. Шикарно одягнута. Усміхнена і трохи здивована. Помилки не могло бути — завдяки нещасному Іванові останні майже півроку життя Зінаїди Антонівни також були наповнені, хоч і меншою мірою, Таумі Ремпбелл. Вона знала й те, що американська красуня-моделька кілька днів перебувала з візитом у Києві, де чи то судила черговий конкурс краси, чи була навіть головою журі. Ще позавчора, зустрівши Зінаїду Антонівну біля бару Руського, Іван лепетав їй про своє велике несказанне щастя — бачив у телевізорі чорну пантеру. Це природно, хай і сенсаційно —
Таумі Ремпбелл у Києві, чому б і ні, чому їй і не головувати в журі, наші олігархи вміють добре платити всіляким світовим зіркам, якщо їм ті потрібні.
Але побачити Таумі Ремпбелл у Кукурічках — це було занадто навіть для галюцинацій, не кажучи про білу гарячку після трьох чарчин кагору.
Правець ухопив і Георгія Семеновича, ледь він, вийшовши на стукіт, угледів перед собою шоколадну леді. Він був уже задрімав під акомпанемент бурчання Софії Петрівни — і чого вчора бадилля не дозгрібав, і чого її в суперечці з тою вирвою Анастасією Калениківною не підтримав, і чого після уроків (знає вона, знає) з фізкультурником у кабінеті зачинявся, знов у неділю той привіз від матері так званої наливочки? І от дрімоту-сон його перебиває стукіт, він уже йшов міською вулицею, молодий і вродливий. Звісно, без теперішнього черевця і довкола так п’янко пахла черемха, запах зникає, і вулиця, і його б’ють по голові, в яку вривається голос Софії Петрівни десь з другої кімнати:
— Чуєш, стукають, хтось прийшов, та відчини ж нарешті, ледацюго…
Георгій Семенович позіхає і йде відчиняти, дорогою позіхає ще, думає про те, що вони даремно не допили другу пляшечку, та сливовиця, настояна на травах, яку привіз фізкультурник Роман Сидорович, була смачна-смачнюща, який тільки запах, цілий луг у роті, а тут якийсь дідько когось приніс. Охо-хунечки…