Зінаїда звелася на ноги, що здалися наче не її, такі були ватяні й водночас важкі.
— Йди, чого стоїш, зморила мине тая мова, — сказала баба.
— Але ж… Чию хату вам наказувала обминати ваша бабця?
Баба тяжко, хрипко, з присвистом зітхнула. Хотіла видихнути якесь слово й не могла.
«Ну, бабо, ну ще трохи», — подумки попросила Зінаїда Антонівна.
— Нима вже теї хати, — сказала врешті Гапониха.
Але безжалісна Зінаїда вперто не хотіла покидати бабину оселю.
— Я відчуваю, що в селі хтось живе з нащадків тієї… ну, відьми, — викарбувала слова Зінаїда.
— Ой, Божечку мій, ясний та красний, — прошелестіла баба, спробувала осінити себе хрестом, та її рука безсило, як відірвана від дерева галузка, впала на стару зіпрілу ватяну ковдру.
— Вибачте, — сказала Зінаїда, проте стояла на місці, мовби приморожена до давно не митої підлоги.
— Ти смерті моєї хочеш, вчителько, — бабині очі ожили, в них крізь старечу поволоку проросла ненависть.
— Я…
— Помовч. Хочеш — я скажу, али то й по тобі добри стукне. Сонька Бурчишина — неїна родичка, правнучка якась там. У якімсь коліні.
«Сонька, яка Сонька?» — щось завертілося-закрутилося в бідній Зіниній голові.
— Атож, дирехтурова жінка, що з тобою та мею чорною правнучкою сюди заходив, — прошелестіла баба Пріська.
— Георгія Семеновича?
— Ну, мо’, й Георгія, я єго мало знаю. А от Сонька на моїх вочах виросла. Як і Катька Бурчиха, неїна мати, що типерка десь біля сина на другім силі живе.
Чемно попрощавшись, Зінаїда Антонівна виходила з бабиної хати і гарячково міркувала на ходу, чи все з почутого розповідати гості. Зокрема, про те, що в Кукурічках досі живе спадкоємиця відьми, тої відьми, задля якої приїхала аж з Америки така знаменитість! Сонька! Софія Петрівна, дружина Георгія Семеновича, її донедавна коханого Жорика! Юрчика! Хто б міг подумати! І жодного разу не прохопилася ні словечком. А бач, у ній, виявляється, тече відьомська кров! Ну-ну…
Зінаїда думала й думала, як вчинити. Од хати до воріт, за якими стояв «Фольксваген» Георгія Семеновича, цілий вихор промчав у її голові, полетів кудись, мо’, ген за ту стару розлогу тополю, що, як фантастичний птах, летіла, широко розкинувши віти-крила над селом. Вихор полетів, щоб вернутися — гарячий, пруджений, із одним запитанням — що робити?
Зрештою Зінаїда прийняла рішення. Насамперед вона привітно посміхнулася до Таумі, котра, судячи з виразу її обличчя і майже погаслих очей, почувалася досить зле. Все окей, запевнила Зінаїда гостю, у мене гарні новини й цікаві дані. Я вивідала у старої аборигенки цінну інформацію: і про відьму та місце її поховання, і про деякі інші обставини, які, сподіваюся, будуть вам корисні, міс Ремпбелл. Ви дозволите сказати — моя дорога Таумі? О, так, міс Зіна. Тоді окей, сенк’ю вері мач, є можливість і нагода, чи нагода й можливість, зустрітися з родичами, насамперед із родичкою, спадкоємицею білої мамби, але невідомо, чи вона дасть на це згоду, можливі всілякі ексцеси, я спочатку переговорю сама, тому що… Ні, ні, будь ласка — Таумі. Вважайте, міс Зіна, що ваш гонорар подвоюється.
— Дуже вдячна, міс Таумі.
Міс Зіна промовила це, скупо всміхнулася, і в її очах промайнули жовтаві блискавки. Зграя ворон, котра при наближенні машини знялася з кукуріцьких тополь і сосон, дружно закаркала слова пролетарського гімну: «час розплати настав».
— Ми їдемо до школи, — сказала Зінаїда до Георгія Семеновича.
— До школи?
— Авжеж. Там же зараз знаходиться твоя кікімора?
— Я попрошу…
— Ти гадаєш, наша гостя знає слово «кікімора»?
— І все ж… Що сталося, Зіночко?
— Зіночко? Давненько не чула…
Розлючений, розпасійований чи розлючено-розпасійований Георгій Семенович ледь не розчавив чиюсь гуску — та обурено заґелґотала. Жінка, котра кинулася було від воріт до машин з криком: «Іроде!» — враз розпливлася у посмішці, впізнавши за склом директорський силует.
— То що сталося? — перепитав директор свою вчительку.
— А те, що твою кохану Софієчку, Сонечку, — без будь-яких передмов сказала Зінаїда, — ми зараз будемо продавати.
— Продавати? Добрі мені жарти!
— Не бійся — вигідно продамо, — Зінаїда Антонівна з неприхованим сарказмом. — Твоя люба бабенція виявилася нащадком, уяви собі, нащадком місцевої відьми, котра таки колись існувала й, очевидно, була неабияким відьомським цабе, раз про неї відомо за океаном і сюди примчалася така гостя.
— Овва! Ну і? — тільки й спромігся Георгій.
— От тобі й овва! Лови момент, колишній бой-френдик.
— Це тобі Гапониха сказала? А ти їй повірила?