спеціятельно видивлююся на заморську красоту, а я ж, мона сказати, случайно, чоловіка шукаю, од білої гарєчки спасаю.
— І всьо, більше ніц не бачили? — спитала Панаска.
— Та нє, бо ж у вікно заглядати не станеш, та й уже звечоріло добре, якби на дворі у дирехтура не світилося, то б і не побачила ніц. То я й додом вернулася, а там моя зараза вже на ліжку хропака дає, носюрою рулади висвистує. Я вже й будити не стала, думаю, завтречки випишу по перше число, бо як п’яний, то й дурний, ще синяка, як літом, поставить, а сьоннє, як прочумається, то вже в мене своє получить.
— Я ж бо думаю — чули, що звірина цеї ночі вироблєла? — Мама Панаска була не на жарт стривожена. — То ж не дарма так пси гавкали, вовки вили і ще якесь ревло, що аж мороз по шкіри йшов. Нивже ж то якась недобра гостя до нас прителющилася? Ой, Божечку, нивже ж відьма? Кажуть, вони, теї упиряки, всяку личину приймати вміють.
— А точно — певно, відьма!
Марина сплеснула руками, тоді об поли вдарила, очі в неї забігали, а на лиці жах просіявся.
— Ой, побіжу, кумо, тре глєнути, ци ж у корови молоко не пропало.
Жінки з хати вийшли, а в Івана серце дедалі дужче заходилося од почутого. Боженьку милий, нивже ж ти послав у Кукурічки тую, про яку стильки передумав та вимріяв, яку виглядав, як з неба янгола-рятівника, знаючи, що він все ‘дно не прилетить… А бач, янгол його спустився на землю, зіронька в Богом забутім селі засвітилася.
«Нивже Таумі?» — подумав Іван і боявся повірити свему щастю.
Він схопився з ліжка та так швидко, що ледве не впали його широчезні домашні труси. Та Іван їх підтягнув, натяг штани і почав прибиратися. Найперше належало поголитися. Іван боявся відкритої бритви, котра лишилася ще од першого покійного чоловіка мами Панаски. Він не міг уявити, як цією, схожою на добре загострений ніж штукою можна торкнутися щоки чи підборіддя й не порізатися. Боявся і бритви з одним чи двома лезами — вони теж були підозріло гострі, а тому небезпечні. Після кількох порізів колись, ще в юності, Іван самолічно повикидав бритви й леза. У землю за хлівом закопав. Пробував носити борідку, та вона чомусь на цапину скидалася. Зрештою сестра Нюрка купила йому на день народження електробритву, яка служила йому вірою й правдою вже чи не десятий рік. Тим більше, що брився Іван раз на тиждень — у суботу ввечері чи в неділю вранці та перед великим святами, як то Різдво, Водохреще, Благовіщення, Великдень, Трійця, Петра й Павла, Спаса, ну й ще кілько, про які йому нагадувала мама. А що палікмахер з нього був абиякий, на щоках, підборідді, під носом лишалися клапті щетини, до того ж до розетки Іван скрадався, мов до ворога, перш ніж бритву увімкнути, то мама рішила — хай вже ліпше Маринин Женік чи Улянин син Тарас Івана раз на тиждень побриють. Все ж сусіди й родичі. А то й швагро, Нюрчин, якщо навідувався у неділю. А тепер і Володько Маринин міг прийти і сказати: «Ну, дядьку Іване, устроїмо бритвену екзекуцію?»
З Володьком Іван влаштовував гру — вдавано лякався, ховався в другій кімнаті, а то й через вікно вилазив. Хоч насправді бриття того ні тріньки не боявся, ну, може, ледь-ледь, навіть любив, як бритва коло вуха джеркотить, як пчілка без жалка, жужукає. І щоку лоскоче. Іван ще й підсміюється: хі-хі, лоскітно. Володько, ти того, помаліше, жартує, бо борода моя полетить, не зловиш, хе. Ну, теперика мусив сам бритися. Бо ж Володько в школі, батько єго, певно, хропака досі дає та з перепою вчорашнього й руки труситимуться, то ще, чого доброго, поріже. Нє, хай, сам. Ци він не мастак, раз до дівки та ще якої збирається!
Проте зирнув Іван у зеркало й засумлівався. Ни така вже й велика борода у нього за ці два ци три дні виросла. То ж казав Руський, що в нього модняцька щетина, дівки таких люблять. То чом би й гамериканці не полюбити, коли то вона типерки у Кукурічках? А як ни вона, то на чо й старатися?
Так думав Іван і подобався собі бородатим (ну трішки, ну кущики стримлять, али ж модно) все більше й більше. Али другий Іван десь із-під припічка, а мо’, з-за образків (нє, ліпш з-за печі) озвався докірливо:
— Лінивий ти, Іване. Навіть для гамериканської пантери ни хоч постаратися.
А мо’, промовлєв тато Микола, альбо єго дух, що з хати, певно ж, досі не вивітрився…
Та Іван сказав другому Івану, вредному, як павук над ліжком, що от-от вночі впаде на Йвана:
— Вона може й поїхати, я не зобачу, а казали ж мама, що як ни полюбить на брудно, то на чисто трудно.