Так, з Таумі Ремпбелл, чорною пантерою на руках, Іван попрямував до села. Щасливішої і водночас зляканішої людини не було в ці хвилини на світі. Іван вдихав пахощі найпрекраснішої жінки на землі, й у нього паморочилося в голові. Дивувався, що вона така легенька. Така худа. Он як б’ється жилка на темній, шоколадній шиї.
Правда, вже біля села Таумі стала важчати. Іван забідкався — донести б дорогоцінний скарб. Нехай, он уже й перша хата недалечко. Орисишина. Ну, там і зоставить цею жінку, а сам побіжить до свеї вчительки.
Та Таумі опритомніла при вході в село. Глипнула очима, повела здивовано головою. Де вона? Ой, та вона ж втратила, певне, свідомість. І цей чоловік, від якого не вельми приємно й різко пахне, несе її на руках. Однак, несподівано для себе, Таумі знову заплющила очі. Сотні чоловіків у різних країнах, на різних континентах носили її на руках, а мільйони мріяли про це. Її виносили на руках з ванни, джакузі, морів, річок, заносили в спальні і машини, на яхти і в каюти яхт, голу, напівголу й зодягнуту в дорогі сукні та костюми, піднімали на подіумі, навіть на боксерському рингу. Але так її не носив ніхто. Невміло, натужно й водночас трепетно та ніжно. На якусь мить Таумі здалося — насправді вона летить, десь високо над землею. Може, й справді? Вона розплющила очі й несподівано для самої себе цмокнула Івана в неголену щоку.
З несподіванки Іван ледве не впустив свою дорогоцінну ношу. Таумі ворухнулася, й Іван обережно поставив її на землю.
Люди виходили з будинків, аби подивитися на дивну незвичайну пару. Петро Линюк спробував було щось масно пожартувати, та Іван так зирнув на нього, що Петро-п’яничка вмить навісив на щербатого рота замка.
— Де взяв таку кралю, Іване? — спитав Тиміш Лучишин.
— На небі, — сказав Іван.
Таумі посміхнулася й кілька разів привіталася англійською. Нарешті вони прийшли до директорової хати. Трійця — пан директор і дві училки та ще Валерія — зустріли їх на подвір’ї.
І тут Таумі чекав великий сюрприз. Та ще й який. Зінаїда та Георгій Семенович таки змусили Софію Петрівну дістати зі схованки її дорогоцінний золотий скарб. Георгій ахнув і став прикидати, скільки може коштувати ця пластина.
— Йолки-палки, та ж на нову машину потягне.
— І не думай, — ощирилася Софія Петрівна. — Я зла своїм дітям не бажаю.
— І собі. Насамперед собі, — вколов Георгій Семенович.
— Нехай і собі. Й тобі, дурневі, теж.
Намилувавшись (Софія Петрівна не дала пластину чоловікові навіть до рук), володарка скарбу сховала його до кишені. Вирішила, що потім переховає в інше місце, бо мала підозру: чи не підглядав крадькома чоловіченько, як вона діставала скарб.
Коли ж з’явилися Таумі й Іван, Софія Петрівна вирішила, що покаже пластину гості. Раптом та знає, що означають маленькі дивні фігурки, витиснені на пластині. Може, щось таке, через що від пластини треба радше відкараскатися, ніж зберігати її?
Здивуванню Таумі не було меж, коли вона побачила пластину. І було з чого дивуватися! Перед нею тьмяно поблискувала точнісінько така пластина, яку вона бачила у Нью-Йорку в старого Джавіртана. Той самий неправильний трикутник, видовжений в один бік. З такими самими позначками.
— Де ви знайшли цю… цю річ?
Зінаїда зиркнула на Таумі й собі злякалася. Жах просвічувався із зіниць чорношкірої гості.
— Таві-Табуку! — прошептала вона.
Зінаїда не зрозуміла цих слів. Зате Таумі гарячково шукала відповіді: звідки взялася тут пластина-трикутник? Адже ту, що вона бачила в Нью-Йорку, покійний Джавіртан знайшов в Африці, у могилі Туммі Маліколоне. Може, це та сама пластина? Яка дивним чином перемістилася сюди. Чи така річ мала бути і в могилі білої мамби?
Отож є поєднання двох відьом, двох чарівниць? Куди ж дівається її невіра в цю історію? Тобто містичну частину цієї історії, бо поїхала вона сюди, лише поступаючись шантажу й натиску та ще й спокушена черговим великим заробітком.
— Де ви взяли цього… Таві-Табуку, цю річ? — перепитала Таумі.
Зінаїда переклала.
— А що сталося? — вигукнула Софія Петрівна.
— Негайно відповідай, — з притиском сказала Зінаїда.
Софія Петрівна сказала, що бабуся… Бабуся передала родинний переказ. Начеб цю пластину привіз звідкись їхній деякий предок. Він був у козацькому війську Богдана Хмельницького, яке допомагало французам відбивати в англійців якусь фортецю. Та той предок, його нібито звали Марком, там, у Франції, й лишився, бо закохався у вродливу француженку. Та її батько сказав, що не віддасть доньку за голодранця та ще й з дикої східної напівварварської країни. І тоді Марко вирішив найнятися матросом на корабель, який плив до Вест-Індії. Там він потрапив до піратської компанії, яка займалася постачанням рабів для плантацій на якомусь острові.