«Я й так маю в цьому світі надто багато, щоб повірити, що я можу стати його повелителькою за допомогою двох черепів», — раптом подумала Таумі.
Чи хтось за неї. Вона озирнулася. Сама в кабінеті. Чому їй страшно? Їй пригадалися слова Джавіртана про те, як він розшукував її, як прагнув зробити знаменитою і робив усе для цього, часом усуваючи тих, хто цьому заважав.
— Мамо, мені страшно, справді страшно, — прошептала Таумі.
Але що робити з черепом? Викинути в океан, закопати в саду чи на якомусь кладовищі, зберігати як реліквію?
Череп Туммі Маліколоне лежав перед нею. Старий, почорнілий. Навіщо він їй? Куди дивляться ці пусті очниці?
— Пробач, Туммі Маліколоне, — сказала Таумі Ремпбелл. — Я не хочу тобі зла. Я теж із народу ібіро. Можливо, у нас однакова ДНК. І в мене така ж кров, якась там частина твоєї крові. Пробач мені, Туммі Маліколоне, не гнівайся.
Вона промовляла ці слова, мов у гарячці. Наче заклинання.
Все більше впадала в транс. Ось уже її очі закотилися, затряслися голова, руки.
І тут вона побачила, як до кімнати заходить вродлива біла жінка. Вона вдягнута в довгу картату спідницю і щось схоже на кофтину, а на голові має вінка із квітів — незнайомих Таумі, яких вона ще не бачила. Жінка йде, мов сомнамбула, з простягнутими руками. Очі в неї заплющені, але Таумі знає, якого вони кольору — темно-сині, глибокі, настільки виразні, як небо безхмарної ранньої осені. Жінка підходить до столу, мов сліпа (чи й справді сліпа?), мацає руками. Вона хоче знайти черепа Туммі Маліколоне, розуміє Таумі.
— Ні, ні, ні! — кричить вона й хапає черепа.
Біла жінка простягає до неї руки. Її обличчя справді біле, наче крейда. Таумі починає відступати, ось вона вже притиснута до стіни.
— Не віддам! — кричить Таумі.
І отямлюється. Біля неї стоїть Мері, секретарка.
— Що з вами? — стривожено питає вона.
— Я кричала?
— Так. Я злякалася. Вибачте, але я думала…
— Що хтось тут є?
— Ні. Що з вами щось сталося.
— А тут нікого не було?
— Ні. Ой… Міс Таумі…
Мері злякано дивиться на черепа. Вона повинна нічому не дивуватися, що б не робила її вельможна могутня Пані. Але череп в її руках…
— Не бійся, — каже Таумі. — Цей мій спадок.
— Спадок?
— Авжеж. Пам’ятаєш того старого гаїтянця, котрий запрошував мене?
— Голову якогось товариства?
— Він… Він недавно помер.
— Помер? І…
— Ні-ні, — Таумі вже сміється. — Це не його череп. Його він заповів мені.
— Черепа?
— Так. Якщо вірити цьому стариганові, то це череп моєї далекої прапра… хтозна-якої прабабці. А може, й пратітоньки.
— Це що — звичка, традиція така? — питає Мері.
— Ні, — каже Таумі. — Швидше його примха. Ходімо. Поснідаємо. Хоча… Що ж мені робити з цим дарунком?
— Він вас налякав?
— Здається.
Таумі приймає рішення: покласти череп Туммі Маліколоне до сейфа. Звідти вона не вибереться. Та вже коли кладе, їй раптом здається, що з темних глибин черепа долинає глухий стогін, якесь благання.
«Дурня», — думає Таумі.
Ось він, череп, зникає у пащі сейфа. Він старий, кістки, здається, от-от розсиплються. Яка від нього може виходити небезпека?
І раптом перед очима Таумі майнула блискавка.
«Я знаю, що робити з черепом», — подумала вона.
— О, Мері, — сказала вголос.
— Так, моя пані…
— Ти ще не вийшла заміж?
— О ні, — майже простогнала Мері.
Вона добре знала ніде не означену умову: всіх, хто працював із Таумі, особливо служниці й працівниці жіночого роду, мали бути поза шлюбом. Принаймні офіційно. Дівчата, котрі відважувалися пов’язати себе узами Гіменея, негайно звільнялися.
Ходили чутки — так має тривати, доки сама Таумі не вийде заміж. А вона не поспішала.
— У тебе є бойфренд?
— Так, моя пані.
— Постійний?
— Так. Вже другий рік.
— Він хоче на тобі одружитися?
— Так. Але…
— Ти боїшся мого гніву?
— Моя пані, — прошелестів зляканий голос Мері.
Вона була не красунею — красунь біля себе Таумі не терпіла — але доволі симпатичною. Сірі виразні очі, струнка, аж занадто худа фігурка. Донька одного з не надто впливових кутюр’є, котра чомусь так хотіла служити в Таумі. Їй, здається, тридцять два.
— Значить — боїшся, — сказала Таумі.
Ледь не промовила — це добре. Ні, вона стала інакшою. Інакшою? Вона? Після цієї дурної поїздки?
— Я дозволяю тобі вийти заміж, — сказала Таумі. — Запросиш на весілля. Скажімо, на Різдво. Але до того познайомиш мене зі своїм нареченим.