— Костья, відвези мене в готель!
Ще коли бігла, у скронях застукало: Костья, її Костья знав, що з нею має зробити цей огидний кабан. А може, й знав, за скільки має її купити. Як же це? З нею такого ще не було. Траплялися різні пригоди, але такого… Остання спроба зґвалтування була ще в далекій юності.
— Що сталося?
— Ти питаєш, що сталося!
Таумі вліпила Костянтину Браннікову ляпаса.
— Ми їдемо. Негайно!
Вже в машині Костянтин спокійно попросив пояснити, що сталося насправді. Перед тим він спробував вияснити стосунки з Віктором Івановичем. Той засміявся йому у вічі — що, новим Ходорковським забажалося стати? Так у тебе не ті можливості. Комфортних умов не буде, і ніхто навіть не дізнається, де ти подівся. Бранніков у відповідь вліпив під дих. Віктор Іванович зігнувся і став осідати.
— Охрана! Охрана, вашу мать! — закричав.
Але охорона сиділа в машинах на подвір’ї суперкомфортабельної лазні.
Таумі, яка вже заспокоїлася, розповіла, що трапилося. Він за все отримає сповна, пообіцяв Костья. А про його забаганки, цього ідіота, він і подумати не міг. Маю вигідну пропозицію — означало участь у чиновницькій корпоративній вечірці, короткочасний візит до іншого міста й присутність на відкритті чогось там. Все ж посада у Віктора Івановича солідна.
Таумі вірила й не вірила. Хотіла вірити. Хоча вже знала: навряд чи вони поєднають долі.
Був готель. Вона не запропонувала Кості залишитися. На диво, після того як він покинув номер, вона впала на широке ліжко і майже відразу провалилася в сон.
— Погане дівчисько, — пробурмотіла, перш ніж заснути. — Тебе досі хочуть, погане дівчисько.
Вранці Костянтин Бранніков повернувся в готель. Відразу повідомив, що той, хто посмів посягнути на Таумі, вже ніхто. Цього ранку. Дуже рано він, Костянтин, мав розмову, а потім зустріч… А втім, не важливо з ким. Суть в тому, що наказ про звільнення Віктора Івановича вже підписано. І при нинішній владі, а вона надовго, цей чоловік більше не займе жодної посади й не матиме ніякого впливу, а на його прихований бізнес незабаром наїдуть… Та так, що він більше ніколи не підніметься.
— Ти справді такий могутній? — Таумі вимовила це якомога іронічніше.
Костя, мабуть, зрозумів, що, аби відновити довіру, треба казати правду.
— Це мені коштувало двох заводів, одного нафтового родовища й одного корабля, — сказав теж не без іронії. — Притому найкращого мого родовища. Та й корабель… І заводики не найгірші…
— Які жертви!
— Можеш вважати як завгодно. — Бранніков дивився сумно. — Але я не хочу тебе втрачати.
— Гранд мерсі, — сказала французькою (англійською просилося щось інше) Таумі Ремпбелл.
Розкішне ліжко з відкинутою атласною ковдрою було зовсім поруч. Але з-під ліжка визирала чорна кішка, яка пробігла між ними. Вона супроводжувала опівдні їх до аеропорту і хоч була не проти перефарбуватися, не давав сніг, який лежав на узбіччях траси до Шереметьево. Та кішечка все ж соромливо сховалася за найближчу колону, коли Таумі доволі ніжно поцілувала на прощання Костью, котрого зробила своєю непоступливістю значно біднішим.
«Але чи щасливішим? — подумала Таумі вже в салоні літака. — Чи щасливішим… І взагалі… Здається, в мені сидить не черв’як, а крокодил недовіри».
Тут вона відчула: їй нестерпно хочеться побачити Маріонеллу, авжеж, товстунку Маріонеллу, якщо вже мами немає. Давно нема. Чому? Вона, Таумі, теж винна у цьому? Чи тільки Ліонель та ще непутьові братики й сестрички від першого чоловіка? А як помирав її напівзабутий батечко, Джонатан Ремпбелл?
Ще з літака Таумі викликала Маріонеллу до Нью-Йорка. І в аеропорту припала до її широченних грудей-пагорбів.
— Що з тобою, моя дівчинко? — стривожено спитала Маріонелла.
— Нічого. Багато що і… І зовсім нічого…
— Щось трапилося? Тебе хтось образив у тій льодяній Рашен?
— Ні. А втім, довго розказувати. Дуже довго. І не про один цей епізод.
— Ну, як хочеш, моя дівчинко.
— Твоя дівчинка хоче, аби Маріонелла її викупала.
І вже в машині, куди вона сіла поруч з Маріонеллою, нахилившись до її вуха:
— Я хочу тебе, чорна відьмо.
— Що-що? — Маріонелла аж відсунулася.
— Хочу тебе, — тигрині очі Таумі блищали. — Мій язик хоче проникнути у твою велику темну печеру. У твою безодню.
— О Боже! — Маріонелла зойкнула і засопіла. — Що за витребеньки, моя дівчинко?