А потім, після купання в місцевому озері й після сніданку був шлях до столиці ібіро, прийом у палаці його величності — скромному двоповерховому будинку, вручення діаманта — справді великого, гарно ограненого, і на око досвідченої в таких справах Таумі він тягнув напевне на пару мільйончиків. Отже, вона ставала ще багатшою. З радості вона забула й про могилу Туммі Маліколоне.
Король попросив Таумі погостювати хоча б тиждень і оглянути їхні села. Були поїздки в поселення, що вражали бідністю, але охайністю й чистотою будиночків під місцевим очеретом, в яких майже не було меблів, зате в кожному по п’ятеро, десятеро, а то й більше дітлахів.
Були танці й пісні, вистава масок (їй подарували цілу колекцію), милування звірами в місцевому парку-заповіднику. І все ж під вечір другого дня дивна тривога, навіть не тривога, а якась струна, що наче будила її від незрозумілого сну з розплющеними очима, забриніла всередині Таумі. Що це? Щось десь сталося? Але з ким? Таумі враз збагнула — їй чогось не вистачає в цій екзотичній мандрівці. Чи когось.
Але кого? Маріонелла, ось вона, поруч, захоплено озирає все довкола, дивиться, як тубільці не менш зацікавлено оглядають її саму. Тут же й Ніколь, і Мері, котра навіть шепнула їй, що була б щаслива подарувати на ніч свого Роберта. Кого ж їй бракує? Костьї? Ні, не його.
І раптом Таумі збагнула: їй хочеться, щоб тут, в Африці, поруч, серед цих людей і звірів був чоловік, отой дивний чоловік, сам, певне, дитя природи, який дивився на неї в тому далекому юкрейнському селі такими… Такими, навіть не закоханими, а… Ні, не обожествляючими, а… Навряд чи можна було підібрати визначення до того, що було в очах юкрейнського Джона-Івана.
І Таумі вирішила. У столиці ібіро, де була станція прийому сигналів зв’язку (а в неї суперпотужний стільниковий телефон), вона набрала номер Костянтина Браннікова.
Костья зрадів, дуже зрадів. Наче й не було нічого такого між ними — тієї дурної ночі, бань, міністерського гевала. Після кількох обмінів компліментами Таумі сказала, що в неї є для любого Костьї незвичне прохання. Вона знає, що в Костьї є в Києві представництво однієї з його фірм. То нехай люди з того представництва — таке її прохання — з’їздять у юкрейнське село, десь там на північному заході тієї країни, за містом, яке називається Ковілі чи Ковлє, а село (по-вашем дерєвня, показала своє знання рашенської мови Таумі) — Кукурічікі. У тім селі знайдуть чоловіка на ім’я Джон, Іван по-вашем.
— А фамілія? — спитав Костя.
— Не знаю, — сказала Таумі. — Але допоможе знайти його місцева вчителька англійської мови, Зіна, Зінаїда, вона там одна.
Так от, продовжила Таумі, нехай вони візьмуть цього чоловіка і доправлять його сюди. В Нігерію, до народу ібіро. Він тут мені дуже потрібен. Дуже-дуже потрібен. Костя — хто він? Таумі, засміявшись — на бійся, він не був і не буде моїм коханцем. Це місцевий, як це ти казав там, біля вашого храму, о, бла… бла…
— Блаженний?
— О, йес, — сказала Таумі. — Щось на зразок цього. То допоможеш?
— Чорт! — сказав Костя. — Ти що, була там, в тих Кукур’їчках?
— Була, була, — засміялася Таумі. — Я багато де була, любий. То допоможеш? Можу за це вийти за тебе заміж. Якщо захочеш, звичайно.
— Але ж це інша держава. Як його вивезти, цього твого блаженного? І взагалі… А візи? До Нігерії! Чи в них хоч є дипломатичні стосунки…
Таумі: моє далеке сонечко, не мені ж тебе вчити, ти такий сильний, розумний і всемогутній. Хай привезуть того чоловіка, тільки не налякають дуже. Скажуть, що хочу його бачити я, Таумі. І в Києві перевдягнуть в пристойний костюм. Він знає дещо таке, що пов’язане з одним місцевим звичаєм, однією проблемою.
— Проблемою? Твоєю? — Костя.
— Вважай, що й моєю теж. То виконаєш моє прохання?
— Спробую, — сказав Костя. — Ну, ти й…
— Сумас… сумас… — Таумі намагалася пригадати дивне, складне російське слово, почуте в Москві.
— Сумасбродка, — підказав Костя.
Таумі знову тихо засміялася.
XVI.Іван
Після від’їзду Таумі з Кукурічок для Івана час настав і радісний, і важкий. Радісний, бо ж було, було, було, з неба прилетіла богиня-царівна, як у тій казці, що чув колись Іван од покійної баби Уляни Тимихи. Али ж там, у казці, тая царівна брала Івана до себе ци то на хмарку, на якій жила, ци до палацу (дворица, казала баба Тимиха) — не пам’ятав добре Іван. Бо ж казку маленьким ще чув. А мо’, й на те, й на друге — сперш на хмару, потому в палати-розкоші.