Ростикова рука була вже на радикульчику. І перекочував він до його кишені. А далі тре було вже тико ноги на плечі. Грошей, «зайчиків» білоруських, чи як там їх, виявилося чимало. На два тижні бенкету вистачило. Правда, в тамтешнім барі менти замели, хто та що, що за обірванець? А що в Ростика жодного документа, то пожалте, гражданін, в участок. Ну, ледь з бару вивели, Ростик молодшого мента по нозі носаком і дьору.
Та як на те, знов на той фартовий базар потягло. Остерігався, щоби тій бабі дурнолобій, роззявкуватій на очі не втрапити. Баби не було, мабуть, зареклалася на базари їздити, зате край стола в якогось торговця пачка американських цигарок лежала. Ростик схопив і дьору. Та той падло помітив, хай підняв. Ростику, як біг між рядами, якась сволота ногу підставила. Впав, а тут на нього чмур цигарковий і навалився. Тумака в бік, з якого тільки-тільки синяк зійшов, усадив. Та звівши на ноги, став обшукувати. Нібито Ростик у нього золотий скарб украсти мав. Ну, й здав Ростика-Муравля ментам. Ті таки до відділення доставили, допит учинили. Та дізнавшись, що злодій не їхній, з України, вирішили, певно, що не варто на нього дармові білоруські харчі переводити. Скорий суд, який відбувся через пару днів, постановив депортувати громадянина такого-то на його Батьківщину, хай там ліпше рідну вкрай демократичну державу обкрадає. Ну, то потім Ростик довідався, що вони про нього (подумати тільки) аж в Україну запит робили.
Словом, привезли Ростика на кордон — нате вам ваше добро з кісточкою. Там уже свої, холера, новий допит — хто, та звідки, та чого до Білорусі подався.
І тут на Ростика щось найшло.
Втім, те щось мало конкретну назву й адресу. Під час своїх босяцьких мандрівок і пригод, коли Ростику доводилося щоночі гибіти то в покинутій хаті, то в чиємусь хліві, то в стіжку, то в лісовій мисливській хатинці, а раз, наламавши гілляччя, під сосною, раз по разу, притому дедалі частіше приходив до нього образ жінки, над якою позбиткуватися хотів. Її вкрите ластовинням та таке привабливе лице, очі, що палали гнівом і ненавистю, білі, а проте не по-жіночому дужі руки. Плечі, схожі на два крила. Ледь наче припухлий живіт, до якого тепер хотілося припасти губами, і ноги, стрункі ноги, які його так немилосердно били. Він же мав, мав її під собою, навіть ввійшов, та не справився. А все через того придурка! Не було б його, він її так… І тут Ростик прищемив язика, аби не вимовити, дарма що брудне слово.
«Та, може, то мені Бог його послав, як порятунок?» — зненацька подумав Ростик.
А які в неї були груди! Білі-білі, що вирізнялися на загорілому тілі. Два сонця, що сходили й сходили і не могли викотитися на небо!..
Ростик аж очі заплющив, коли уявив. Що є то таке, блін!.. Ввижається, а приємно.
«Що тобі тра, Ростику?» — спитав себе, вперше спитав, бо досі знав, що йому треба — вкрасти, випити, бабу мати…
У Ростика було за його життя пару десятків жінок — повій, дешевих шлюх, а то й просто старших за нього, самотніх, спраглих на кохання. А от таких, щоб він щось почував… Просто хотілося жіночого тіла. Тепер же прийшло зовсім інше…
Ростик, доставлений до рідного райвідділу міліції, де мали прийняти рішення, що з ним робити, пережив щось схоже на катарсис. А може, й просвітління. Або й те, й інше. Чи не те й не інше, але щось підкотило до горлянки, стисло. Як же він міг підняти руку, посягнути на таку жінку!
Слідчий, котрому він дістався, хотів уже його відпустити на всі чотири боки — пачка сигарет, хай навіть імпортних, на притягнення до кримінальної відповідальності не тягла. Тим більше, поцуплена в сусідній державі. До того ж відразу повернута власникові. До того ж… Слідчий був у доброму гуморі, то нащо його псувати? Правда, Ростислав Мухарчук був рецидивістом. І хтозна, що він там встиг хапонути, в тій бацьковій Білорусі… Але в Білорусі. Правда, невідомо чого він туди подався.
— То чого тебе потягло до бацьки? — на всяк випадок ліниво поцікавився слідчий. — Щось купити хотів?