— Я втік, бо… Бо…
Горло Ростикові стисло ще більше. Засвербіло в грудях. Виступили на очах сльози. Жінка! Така жінка!
— Я втік, бо зґвалтував тут жінку! — випалив Ростик-Муравель.
— Ого!
Слідчий присвиснув. Запахло смаленим. Ділом. Справою та й якою. Щоправда, цей шалапут замурзаний, набачився він таких опущених та бомжуватих, міг його просто розводити. Наговорити що завгодно. Але заява затриманого надто серйозна, щоб її проігнорувати.
— Коли це сталося?
— Та чорт його знає. Пару місяців як… Літом ще…
— В нашому районі?
— Ага. У лісі коло Кукурічок.
Слідчий дістав папку, взяв ручку. А потім набере протокол допиту на комп’ютері…
— Прізвище, ім’я, по батькові зґвалтованої?
— А чорт її знає, яка в неї хвамілія, — сказав Ростик. — Зінка вона. Вчителька.
І тут він пригадав, бо ж колись вчився у школі.
— Антонівна, здається. — Ростик повеселів, навіть пожартувати вирішив. — Чуєш, слідак, Гандонівна не напиши. Класна баба. Їй-бо, шкода, що так сталося. Чистосердечне розкаяння.
Ростик знав, що роблять з тими, хто сидить на зоні за зґвалтування. Сам брав участь в опущенні до «півня» двадцятирічного мудака, який зґвалтував сусідку. Пригадавши це, Ростик відчув, як бажання розкаюватися кудись зникає.
— Чуєш, слідак… Пожартував я.
— Невдало пожартував, — сказав слідчий. — Перевіримо.
Він перевірив. З Кукурічок жодних заяв про зґвалтування чи спробу зґвалтування не надходило. Але була заява затриманого… Може, й регоче в душі цей телепень. Тим більше, коли житиме в одному селі із зґвалтованою. Вчителькою. Чи не переросте розкаяння у ненависть, у бажання, чого доброго, вбити? Так міркував слідчий, який був добросовісним занудою, але не вельми сердечним і моральним.
— Вона опиралася? — раптом спитав слідчий.
— Що? Та відбивалася, як скажена… Ну, — Ростик спохопився. — Кажу ж — пошуткував.
Але машина слідства вже запрацювала. Слідчий вирішив не посилати офіційну повістку (ну, нащо шум зайвий), але зателефонував до Кукурічок у школу і попросив до телефону Зінаїду Антонівну.
У глибині душі він бажав, аби такої в Кукурічках не виявилося. Але йому сказали:
— Подзвоніть пізніше. Вона на уроці.
— Мені треба негайно. Це з району. З міліції.
— З міліції? Ой, а що сталося? — злякалися в Кукурічках.
— Поки що — нічого, — відказав слідчий. — То покличте.
І через пару хвилин почув приємний грудний голос.
— Я слухаю.
— Прошу вибачення, Зінаїдо Антонівно, — сказав слідчий. — Але попрошу завтра, коли вам буде зручно, наприклад, після обіду на п’ятнадцяту годину приїхати до мене, у райвідділ міліції.
— А що сталося? — спитала вже Зінаїда Антоніна.
— Поки що нічого. То я чекатиму.
— Добре, — видихнула Зінаїда.
Серце в неї тьохнуло. Невже… Вона знала — Ростик-Муравель тоді в село не повернувся. Але і трупа в лісі не було — сама перевіряла те місце. Може, тепер знайшли… Але ж труп не міг заговорити. Чи сталося щось інше? Щось пов’язане з візитом Таумі Ремпбелл? Та її вже допитували у райвідділі освіти, чого приїжджала посол миру та чого в район відразу не повідомили. Більше дісталося Георгію Семеновичу, навіть з директорства погрожували звільнити. Але обійшлося. Про чаклунку, черепа, звісно, не сказали. То що тоді?
Вона поїхала другого дня в райцентр — на Поліссі навіть вчителі панічно бояться слова «міліція». А що слідчий, користуючись власним методом, вирішив відразу брати бика за роги, то влаштував очну ставку. І Зінаїда Антонівна ступивши до кабінету, побачила Ростика. Муравля. Кергуду. Насильника.
— Зінаїда Антонівна?
— Так.
— Сідайте, будь ласка.
— Здрастеє вам, — сказав Ростик.
— Доб…
Ростик виглядав украй зніченим. А що Зінаїда Антонівна у гарній шкіряній куртці, дорогих чобітках, чорних блискучих штанятах (долари Таумі Ремпбелл) виглядала (шик і блиск, подумав Ростик) ого-го, а ластовиння було вміло підретушоване, то вона справила враження навіть на слідчого. Не кажучи вже про Ростика, який геть обімлів при вигляді такої розкоші.
«І дарма я вагалася, чи штани, чи спідницю вдягати», — подумала Зінаїда.
— Ви знаєте цього громадянина, Зінаїдо Антонівно? — спитав слідчий.
— Так. Це мій односельчанин.
— Громадянин Мухарчук Ростислав Степанович зробив заяву, що кілька місяців тому зґвалтував вас.
— Мене?
Серце у Зінаїди Антонівни йокнуло і стало опускатися до рівня живота. Замлоїло в грудях.
«Почалося, — подумала вона. — Яка ганьба!»
Але Зінаїда Антонівна вміла володіти собою. А ще окрім того, що добре знала англійську, отже, була пристойною вчителькою, була й непоганим психологом. Варто заперечити, але… Хто міг слідчому розказати? Іван? Та ні, навряд, до того ж Іван… Тоді сам Ростик… Так, слідчий каже, що він заявляв… Якщо так, то… Ах, якими очима — повними захоплення, прохання, аж собачої, рабської відданості — дивиться на неї невдаха-ґвалтівник. Який сам заявив на себе. Врізати б йому під дихало ще пару разочків. Але… Він у неї входив тоді силою таки здорово — куди там Жорці, такими були ті пару поштовхів. А якби Іван не закричав… Якби…