Графіня була глибоко стурбована й кілька днів посилено молилася, жаліючись богові на несправедливість долі й випрошуючи в нього нових милостей.
Нові милості й після цього, звичайно, час від часу посилалися їй, але вони коштували все дорожче, а грошей ставало все менше.
Її ясновельможність відчувала, що самі справжні злидні все ближче підступають до неї. Плоть її ставала день-у-день немічнішою, але дух лишався ще надто бадьорий, щоб задовольнятися навіть з п'ятнадцяти кішечок. На довершення нещастя її Сюся, та сама, що я згадував про неї на початку, захворіла й потрібувала курячого бульйону й свіжих вершків.
Графіня вперто молилася, вимолюючи спасіння. І нарешті її молитви дійшли.
Кость Степанович Потєєв, видатний судовий урядовець і ще видатніший мужчина, що був колись жагучим красунем і переможцем багатьох, значно більше навіть впертих серць, ніж серце Явдохи Карловни, переїхав на посаду до міста Київа й наніс візиту колишній чарівній Eudoxie.
Чарівній Eudoxie було вже п'ятдесят сім років, бувшому красуневі — шістдесят. Красунь був лисий, товстий і хворів на астму, але по старому, вийшовши з під рук перукаря, синьочорними були його вуса, по старому він, як справжній лев, старанно голився і пудрився.
Чарівна Eudoxie почастувала старого друга чаєм. Підчас цієї процедури старий друг відзначив декілька фактів: убогі меблі, ріжномастні чашечки, ложечки фраже, чай, що тхнув віниччям, і — чудесна молода постать шістнадцятирічної Феліс і її вишукане обличчя, що, здавалося зійшло з полотен прерафаелітів.
Залишившись вдвох з чарівною Eudoxie, старий друг з сердечної розмови легко пересвідчився, що його колишня подруга лишилась такою ж жадібною до благ життя, як і він сам, і що вона, позбавлена їх, провадить свої дні, висихаючи від жорстокої самотности.
Взявши на увагу всі ці факти, Кость Степанович на другий день прийшов з цукерками й квітками і дуже просто запропонував її ясновельможності передати йому опіку над її небогою за певну, досить пристойну, винагороду.
Швидко визначивши за цифрою винагороди можливий еквівалент життєвих радостей, що чекали на неї, пригадавши особливо курячий бульйон і свіжі вершки для хворої Сюсі, графіня подякувала богові й вдячно оповила свого друга обіймами, цілком невинними.
Її ясновельможності вдалося без великих труднощів прийти до переконання в надзвичайній шляхетності своєї поведінки відносно Феліс, яка була безприданницею і тому не могла й мріяти про розкішніше положення, ніж положення «petite amie» такого заможнього й поважного пана.
Що ж до самої Феліс, то життя її в домі її ясновельможности було так позбавлене всяких радощів і так рясніло всякою мерзотою, що вона ладна була піти куди завгодно й на яких завгодно умовах.
Угода сталась.
Її ясновельможність отримала досить даних, щоб дякувати милосердному небові цілком щиро. Феліс отримала чарівну окрему кімнату, купу туалетів і білизни і п'ятдесят карбованців на місяць «на шпильки». Добродій Потєєв отримав «petite amie», що поєднувала в собі безпосередність і невинність шістнадцятирічної дівчини з досвідченістю, що рекомендувала її, як гідну вихованку небіжчика графа Езельсберга.
Її ясновельможність була щаслива, оскільки може бути щасливий смертний. Рози її щастя, звичайно, не були позбавлені цілком зрозумілих, на такі випадки, шипів. Але це — закон існування.
Добродій Потєєв був щасливий, оскільки щасливий може бути смертний. Шипами на його радощах була непоборна огида до його особи з боку Феліс. Цієї огиди вона не могла инколи приховати, не зважаючи на всю свою вихованість.
Феліс? — Феліс найбільше щаслива була тим, що її коханцю було шістдесят років і тому, якими б молодими не були його почуття, тривалість їх виявів була обмежена...
У Феліс було багато вільного часу. Феліс переодягалася по десять разів на день, ходила гуляти — завжди самітня, бо для знайомих свого кола вона вмерла, — багато й без вибору читала й сумувала без кінця.
Сумувала невимовним дівочим сумом, що не має пояснень, боліла душею, що не розуміла свого покалічення, сумувала тілом, що не усвідомлювало свого забруднення...
Випадково в трамваї вона познайомилася з гарним юнаком підлітком і скоро голод її досвідченого тіла звів їх.
Юнака звали Федором Сукіним — прізвище хоч і немилозвучне, але дуже поважне в місті, батько Сукін був великим підрядником і лічився в мільйонах.
Син Сукін вихований був аристократично й тримався з товаришами погордливо, вважаючи, що йому, сину мільйонера, вчитися в такій плебейській установі, як реальна школа, куди його віддав батько, бажаючи зробити з сина інженера, — не личить.