Тому цитувати розмову закоханих, якщо вони дійсно закохані, немає жодної рації. Оповідати ж про те, що вкладено в цю розмову, про сприйняте обома значіння її — невдячне завдання. Воно бралося багатьома, і кожен, хто хоч раз на житті кохав, може ствердити, що розвязати це завдання ще нікому не пощастило.
Не пощастить на цьому й мені. Навмисне роблю спробу.
Феліс питає — яка форма в тій навчальній установі, де має вчитися Іван Петрович. Іван Петрович сповіщає: синьо-зелене сукно, чорний оксамитовий комір, сині канти і золоті ґудзики й нараменники.
Феліс вигукує:
—Але ж це дуже гарно. — Синє з золотом і чорний оксамит
Феліс в цей момент почуває:
— Який ти любий, мій серйозний хлопчику і як ти добре будеш вчитися, зодягнений в цей гарний мундир, і який ти будеш добрий інженер і добра людина... Проте ти й зараз дуже хороший.
Іван Петрович у цей момент почуває:
— Феліс, невимовна, чудесна, неземна дівчино, що зійшла з полотен прерафаелітів. Ти говориш про красу синіх кантів і золотих нараменників, що будуть мене прикрашати, — ти радієш, що я буду носити цього чудесного мундира, тобі це не байдуже, тобі — світлому й рідному чуду, що невідомо звідки з'явилося на нашій брудній і самітній землі.
... Я ручуся, що точно передаю те, що вони обоє сказали. — Але як я можу ручитися за вірність запису їх почуттів?
Стенографію душі ще не винайдено і справа це важка і дуже відповідальна. Не історику цим займатися...
І все ж мені здається, що душі Івана Петровича й Феліс розмовляли приблизно так, як я навів у своїй спробі. Знаючи всі події надалі, в них я знаходжу ствердження цій думці.
За годину Феліс переповнила чашу щастя Івана Петрозича, запросивши його до себе на чай. Дорогою вони завернули до цукерні і Іван Петрович вперше відчув радість придбання разом з коханою людиною цінностей, призначених до спільного ж використання. Даного разу цими цінностями були тістечка...
Чаю не було — був, здається, нектар, невдало замаскований під чай. Проте Іван Петрович смаку його не відчув.
Тістечок теж не було, дивна цукерня безперечно торгувала чимось неуявним, що не має земного ймення. Смаку цих неземних речей Іван Петрович теж не відчув, хоч, через збентеження душі, і з'їв їх штук із п'ять.
Іван Петрович перебував у атмосфері, що насичена була пахощами раю і хмарками кольору ніжного сходу. Кімната Феліс була затягнена рожевою тканиною і в ній пахло шипром...
Кімната містилася на другому поверсі і недалеко на вулиці горів дуговий лихтар.
Феліс запропонувала Івану Петровичу показати, як гарно цей лихтар освітлює її кімнату вночі, — зовсім як місяць.
Вона загасила світло в кімнаті і світло дугового лихтаря залляло її кімнату таким невимовним чаруванням, якого не могла б досягти й тисяча місяців.
Феліс, очевидно, забула знову запалити світло і прилягла на канапі.
Світло лихтаря, що гойдався од вітру, беззвучно ходило кімнатою, вихоплювало випадкові деталі, перетворювало їх на щось цілком неуявне, таємниче й прекрасне і затоплювало непроникливим мороком решту кімнати.
Морок цей теж був таємничий і прекрасний.
Промінь світла періодично набігав на обличчя Феліс, і в ці моменти перед очима Івана Петровича виникла примара такої казкової й зворушливої краси, що дихання втиналося і хотілося плакати й молитись. Такій красоті, звичайно, можна було молитися...
Феліс запропонувала Івану Петровичу сісти поруч неї на канапі.
Іван Петрович підійшов з поважністю і сів з таким же внутрішнім прихованим напруженням в рухах, з яким він став би навколюшки.
Казкова краса була зовсім близька. Примара матеріялізувалася. Він відчував живу теплінь тіла, слабкий і ніжний його аромат, чув, як дихає Феліс...
Казка стала дійсністю... але хіба дійсність може бути такою чарівною? — Звичайно, ні. Просто — дійсність стала казкою...
Івану Петровичу і Феліс було лише по сімнадцять років.
Час припинив свій одвічний біг... В казці це цілком можливо.
Іван Петрович, не відриваючись, дивився в обличчя Феліс.
Вона не могла зрозуміти його погляду, але відчувала, що так на неї ще ніхто не дивився. В погляді цьому було щось надто дивовижне, надто дивно хороше, від чого починало томитися тіло й до горла підкочувавсь нуднувато-солодкий клубок...
Феліс не могла зрозуміти цього погляду. Вона знала Фридриха Івановича, потім тітчиного вихованця, потім Костя Степановича, потім Федора Сукіна. Хто з них міг так дивитися на неї? Звідки Феліс могла знати, що можуть бути инші погляди, ніж ті, якими її розглядали, починаючи з восьмирічного її віку?