Ваня пригадав останню розмову з своїми юними товаришами, які палко підтримали його план – підняти повстання при підході до міста частин Червоної Армії. Озброїти населення і не випустити з міста ні німців, ані їх посіпак.
План був рискований, але Ваня ще раз упевнився, що їх намір правильний і цілком здійсненний. Цей план був схвалений підпільною партійною організацією. Коли про нього доповіли її керівникові Пилипу Петровичу Лютикову, Ваня Земнухов розказував, що Лютиков уважно вислухав усі деталі наміченого молоддю збройного виступу і, усміхнувшись, сказав:
– Ну, прямо схоже на те, що вони викрали наш план. Молодці хлопці! Ось тоді будемо діяти разом і відкрито з усім народом.
«Сьогодні вже пізно, а завтра обов'язково треба поговорити з Танею про її наміри. Можна не сумніватися, що скоро вона буде серед нас»,- вирішив Туркенич.
Ваня знову дістав із кишені батькового годинника і поглянув на циферблат.
– Здається, ти вже поспішаєш до дирекціону?
– Ні, Танечко, по-моєму, там більше нічого нам робити.
– Ще б пак! Уже перша година.
– Звідки ти знаєш?
– Видно по твоєму обличчю.
– Ну що ж, тим краще. Ходімо, я проведу тебе додому.
«Невже провал? Що ж перешкодило Жені Мошкову?» – думав він, устаючи з-за столу.
Пізнього вечора в умовленому місці на околиці Краснодона Лук'янченко чекав Тюленіна. Віктор раз у раз вибігав із-за напіврозваленого старого сарая на безлюдну дорогу, щоб хоч трохи зігріти задубілі ноги і подивитись, чи не йде Сергій. Як звичайно в таких випадках, час минав дуже повільно. Віктор уже втратив будь-яку надію діждатися Сергія і неохоче вдивлявся в темний, ніби спустошений провулок. Раптом йому здалося, що чиясь постать промайнула під парканом останнього на вулиці будинку і завмерла. Віктор насторожився і теж причаївся, припавши до холодної кам'яної стіни сарая.
Зненацька нічну тишу розітнув протяжний свист,- він здався хлопцеві гучнішим від пострілу гвинтівки, хоч насправді був досить звичайним. Невдовзі пролунав другий свист. «Тепер повинен бути один короткий»,-подумав Віктор, і в ту ж мить він пролунав. Зраділий Віктор вискочив назустріч другові:
– А я думав, що ти вже не прийдеш!
– Це ж чому не прийду? – спитав Сергій. Віктор помітив тремтіння в голосі Сергія, який пережив недавно, всього годину чи півтори тому, велике напруження. Та чи обійшлось усе як слід, чи викрадено фашистський прапор – це лишалося загадкою для Віктора, і хоч як він старався, але не зміг прочитати відповіді на серйозному, зосередженому обличчі Сергія.
Вони йшли мовчки. Віктор не наважувався спитати про прапор, а Сергій уперто мовчав. «Невже не пощастило?» – подумав Віктор.
– А де засідку влаштували? – несподівано спитав Сергій.
– Кілометрів за півтора звідси, хлопці вибрали зручне місце. Там близько підходить до дороги балка, вони у ній і засіли. Але щось не видно машин. А що як не буде жодної?
– Буде! Зараз десята, у нашому розпорядженні більше години.
– Серьожко, га, Серьожко! – несподівано насмілився Віктор.- А як же з прапором?
– Усе в порядку,- ледь посміхаючись, відповів Сергій, і якби було трохи видніше, то Віктор, напевне, помітив би, як очі його радісно засяяли.
– Пощастило?
– Звичайно, прапор уже в первомайців, у групі Анатолія Попова. Ото завтра в місті галасу буде! Швейде сказиться, коли довідається про це. А ми вже посміємося досхочу з мерзотників…
– Та-ак, – протягнув Віктор, захоплюючись своїм сміливим другом.
– Ото ж то! – обізвався Сергій, і обидва замовкли, прискорили ходу, розтираючи охололі носи й вуха.
Незабаром назустріч їм вибіг Степан Сафонов:
– Ми, здається, даремно сьогодні чекаємо. Німці бенкетують зараз, Новий рік зустрічають. Жодної машини! Розумієш, Сергію, хоч би напоказ одна проїхала!
– Будуть,- упевнено сказав Сергій, звертаючи з дороги до того місця, звідки щойно вискочив Степан.
Хлопці стукали ногою об ногу, штовхались або, мов півні, боком наскакували один на одного.
– Замерзли? – занепокоївся Сергій.
– Самі нічого, а ось черевики чомусь мерзнуть,- пожартував Вася Пиріжок, штовхаючись з Остапенком.
– Нічого, аби німці попались, а тоді і холоду не помітиш,- утрутився Дадишев.
– Не сумуй, Льоню, ми з Віктором щасливіші: не встигли прийти, а вже, здається, й дочекались.
Усі нерозуміюче подивилися в обидва кінці дороги.
– Гляньте,- і Сергій показав убік.
За схилами пагорба, мов далека блискавка, спалахував промінь фар поки що невидимої машини. – Їдуть… Біля Самсонівки. Васю,- звернувся Сергій до Пиріжка,-ви з Льонею і Степаном зостанетесь тут і, на випадок нашої невдалої спроби, доб'єте машину. А ми доберемося балкою до повороту дороги і там її зустрінемо. Скільки у вас гранат?
– По дві на брата,- за всіх відповів Дадишев.
– А у нас по скільки буде?
– У мене дві,- Сеня Остапенко, ніби на підтвердження своїх слів, дістав і повертів у руках гранати.
– У мене одна,-додав Лук'янченко.
– Значить, три… Малувато… Доведеться дві у вас, братці, забрати. Давайте ще два автомати. У вас теж два зостанеться.
Сергій не помилився. Коли вони добралися до того місця, де дорога почала спускатися з пагорба вниз, то ясно побачили вдалині світло фар автомашини. – Їх дві, а не одна! – вигукнув Сеня.
– Тим краще! – зрадів Лук'янченко. Сергій уважно вдивлявся в нічну пітьму, намагаючись визначити, дві чи більше автомашин ішло по дорозі. А коли переконався, що дві, рішуче звелів:
– Вікторе, збігай до хлопців і передай, щоб другу машину не чіпали, пропустили в місто. Ясно? Одна з них обов'язково повинна пройти в Краснодон. Бігом туди і назад! Зрозумів, що передати?
– Що передати – зрозумів, а чому – не зрозумів.
Віктор не став чекати пояснень, знаючи, що їх зараз не буде, та якщо Сергій сказав, то так треба. Він швидко побіг просто по дорозі і за хвилину зник з очей. Важко дихаючи, Віктор невдовзі повернувся і ліг поруч із Сергієм у невеликому, але досить глибокому для того, щоб сховатися, яру, метрів за п'ятнадцять від дороги. Чути було розмірений гуркіт моторів, що все наближався.
– Здається, вантажні, – прислухавшись, сказав Сеня.
– Байдуже. Сьогодні не має значення – вантажні вони чи легкові,- обізвався Сергій. – Так ти зрозумів, навіщо треба одну машину пропустити?
– Щоб паніку в місті серед німців викликати?
– Ех, ти, філософ! Адже нам треба, щоб поліція на дванадцять годин ночі, коли висаджуватимуть у повітря дирекціон, була тут. Якщо підірвем обидві, ти ж не побіжиш розповідати про це Соліковському? От і треба, щоб німці самі повідомили.
– От здорово придумав! А ми обидві рознесли б ущент.
Машини були вже зовсім близько. На взгір'ї швидкість переключили, і мотор грізно заревів. Яскравий промінь світла облизував гребінь пагорба.
– Почнемо з першої і, якщо все буде гаразд, другу пропустимо, а якщо промахнемось, тоді перепаде другій. Гранати приготуйте всі. Кидати будемо ми з Сенею, а ти, Вікторе, обстріляєш із автомата кабіну. Стеж і за кузовом; якщо там будуть фрици, то щоб не розбіглись, а то потім уночі їх, як бліх, не знайдеш.
– Жоден не вискочить. На випадок чого – ви допоможете, та й хлопці поряд.
На гребені пагорба спалахнули фари й на мить засліпили хлопців. Вони завмерли І, не відчуваючи холоду, припали до землі.
Зволікати було не можна: перша машина була зовсім поруч. Шофер знову переключив передачу і став добавляти газу. Сергій підвiвся, злегка випростався і різко махнув рукою. Майже одночасно з ним, стараючись не відстати від свого командира, кинув гранату й Сеня.