Що таїть він? Може, це могила партизана-білоруса? Чи місцеві жителі тут таємно поховали солдата Радянської Армії, якого вони, рискуючи життям, підібрали вночі на полі бою і намагались вилікувати дбайливим піклуванням і настоями цілющих весняних трав? Так з'явилася в густому лісі ще одна могила.
Ох, могили, могили!.. Безіменні скромні горбочки, ви майже зрівнялися вже з рідною землею… Скільки ж вас розкидано уздовж доріг великої війни! Нашвидкуруч копали вас друзі-однополчани. Поодинокими пам'ятниками височієте ви і серед моря кубанської пшениці, і в березових перелісках Орловщини, і в широких сухих степах Донбасу, і в білоруських пущах. Німі свідки смертельної сутички з ворогами, тихо спочиваєте ви у вечірніх сутінках…
Туркенич з самого ранку перебував на командному пункті другого дивізіону, яким командував недавно призначений на цю посаду капітан Михайлов. Разом Із зв'язківцем Пашею Скворцовим Туркенич обійшов майже всі вогневі позиції батарей і, важко видираючись на косогір, повертався на командний пункт.
– Ти, Пашо, хоч уночі спав?
– Майже ні, товаришу старший лейтенант.
Білявий короткий чуб і такі ж білясті вії слабо відтіняли змарніле бліде обличчя молодого бійця з незагоєним шрамом на щоці.
– Ми вночі ПСП * з лейтенантом Травінцевим ходили вибирати,- пояснив Скворцов.
* ПСП – передовий спостережний пункт.
– Ну, нічого, сьогодні поспиш досхочу.
– Знову не доведеться, – серйозно, навіть з якоюсь гордістю за те, що він, як дорослий, переносить тягар похідно-бойового життя, сказав Паша,- іду чергувати на ПСП.
– Давай покуримо,- запропонував Туркенич і сів на пеньок край дороги.
Паша сів поблизу від командира, скрутив цигарку, недовірливо поглядаючи на похмурий ліс, що обступив галявинку з усіх боків. Густий димок тютюну сірим серпанком повис над кучугурами снігу.
– Звідси наш ПСП видно: он за першою траншеєю нашої піхоти – метрів двісті уперед невеличкий пагорб, за ним чагарник. Там і вибрали ми вчора наш пункт. Далі польова дорога проходить, її звідси не видно.
Туркенич подивився в бінокль, куди вказав Паша:
– Хороше місце вибрали, там повинен бути великий обзір.
– Зате цілу ніч проходили, замалим до німців не втрапили, але все-таки вибрались і навіть сховища викопали, тепер там можна вартувати під самим носом у фриців.
Туркенич подивився на Пашу, і йому стало жаль цього хлопчиська з м'яким пушком на підборідді і густими веснянками на кирпатому носику, жаль його втраченого дитинства і юності.
«Тепер, якщо навіть скоро закінчиться ігійна і його відпустять додому,-думав Туркенич,- все одно у нього не буде справжньої юності. Він у неповних вісімнадцять років став зовсім дорослим. І всьому винуватий фашизм».
А Паша, дивлячись на завмерлі в снігових шатах дуби та берези, згадав рідні ліси.
Вийнявши планшетку, Туркенич іще раз звірив місцевість з картою і звернувся до Скворцова:
– Ну, перекурили і ходімо!
Солдат хутко підвівся і рушив за командиром, на ходу поправляючи ремінь автомата. Але спогади про далеку домівку, що так жваво постали в його пам'яті, коли він дивився на могутні кремезні дуби, усе ще не кидали його.
– А дуби у нас, в Мордовії, далебі кращі за тутешні! Ого які! В три обхвати. По триста років стоять.
Туркенич посміхнувся:
– У три обхвати? Значить, метрів шість у діаметрі?
– Не менше, товаришу командир, не менше! – вигукнув Паша.- У нас на дні Сури або Мокші морені дуби досі лежать. Подумати тільки – кілька віків у воді! І міцні вони страх! Не те що залізо – сталь не бере, твердіші від будь-якого металу, їй-богу!
Туркенич озирнувся на Пашу, і легенька усмішка промайнула по його стомленому обличчю.
– Ти, Павлику, часом не мисливець? Па ведмедів не ходив?
Солдат розвів руками:
– Чого не було, того не було.
Туркенич похитав головою:
– Жаль, жаль… А я думав, ти до цих дубів ще двійко ведмедиків додаси… метрів по шість! Усі ж мисливці утроє збільшують.
Паша збагнув затаєний сміх у голосі командира і, образившись, сказав:
– Що з вами говорити, все одно не повірите. Бач, вигадали: «мисливець утроє…» – Раптом обійшовши кущі, він опинився попереду. – Ось приїдете в гості, у наш «Красньїи богатьірь», самі побачите, які там дуби ростуть! А сосни, сосни!.. Ну, прямо як свічки – стрункі, жовті, сонце в крапельках смоли, мов зайчики, бігає. І високі:високі! Глянеш, так шапка на землю падає!
– Метрів сорок буде? – знову посміхаючись, спитав Туркенич, та, побачивши, що солдат справді образився, примирливо сказав: – Гаразд, Павлику! Обов'язково на берегах Сури ці самі дуби та сосни оглянемо і в колгоспі твоєму побуваємо.
Солдат одразу заспокоївся:
– От і спасибі, товаришу старший лейтенант! Та приїжджайте влітку, коли на берегах Сури шипшина цвіте. Сура у нас таки справжня красуня!
– Приїду, Пашо, адже пообіцяв.
– Скоро на кордон вийдемо, а там і Берлін недалечко, – збуджено говорив Скворцов.
– Ох, Павлику, Павлику! Звичайно, ми до Берліна дійдемо- хто в цьому сумнівається? Тільки роботи солдатові нашому буде немало. Найзапекліші бої попереду.
Повернувшись на командний пункт, Туркенич зв'язався по телефону з начальником штабу полку.
– Я закінчив огляд вибраного вночі передового спостережного пункту.
– А вогневі позиції батареї?
– Також вдало вибрані.
– Як з боєприпасами? Батареї забезпечені повністю?
– Так, я сам перевірив: основний склад готовий до бою.
– Добре.
Командир полку приїхав у дивізіон пізно ввечері і не зміг оглянути на місці вогневі позиції. Командир дивізіону, доповідаючи про становище, весь час поглядав на Туркенича, ніби хотів почути його схвалення. Але Тур-кенич мовчав.
– Ви згодні з командиром дивізіону? – спитав його командир полку.
– Згоден.
– Ну, що ж, це добре, що у вас єдина думка.
Усі троє вийшли із землянки. Командир полку дістав портсигар і простягнув його офіцерам. Михайлов не курив.. Туркенич узяв цигарку.
– Щось фрици замовкли зовсім. Другий день від них нічого не чути.
– Оце-то й підозріло,- зауважив командир полку,- готуються до наступу. За даними нашої розвідки, в цьому районі вони зосереджують дві піхотні і одну танкову дивізію з якихось резервів – так що сподівайтесь непроханих гостей. Ну, гаразд, Михайлов, бувай здоров,- і він попрямував до машини.- Що буде неясно,- дзвони, та й Туркенич тут поки що зостанеться,- додав він.
Туркенич хотів був доповісти командирові полку про наказ начальника штабу повернутися на КП, але той, очевидно знаючи про це, перебив його:
– Залишайся, Іване Васильовичу, допоможи Михайлову, та й заразом подивишся, як він у бою. А начальнику штабу я сам передам, що залишив тебе тут.
Ніч минула спокійно. На світанку Туркенич вийшов із низької землянки командного пункту й роздивився навколо. В глибині лісу ще панував густий морок, дерев не можна було розрізнити. Туркенич любив побути на самоті у цю досвітню пору, коли прокидається життя, любив постежити за народженням нового дня.
Із землянки вийшов Михайлов.
– Ну що, не спиться? – пожартував Туркенич.
– Щойно подзвонили з «Фіалки».
– Це з ПСП?
– Еге. Травінцев передав, що в районі сорок другого квадрата чути приглушений шум моторів, очевидно – танки.
Туркенич глянув на годинника. Було шість годин двадцять хвилин.
– Он як, приглушений шум… Значить, заговорили.
Він повернувся в землянку і підійшов до карти, що лежала на столі.
– У штаб полку подзвонили?
– Щойно подзвонив. Сказали, що й сусіди звернули увагу на цей шум.
– Сорок другий квадрат, кажеш? Це отут, за лісовим масивом?
– Тут. Ось невеликий ряд озер, а за ними добра бита дорога,- показав Михайлов на карті.- Ми тому тут на виході з лісу й підготували РЗВ
«Молодець,- подумав Туркенич,- буде з нього хороший командир дивізіону». Він швидким поглядом окинув карту з поміченими на ній різними видами вогню артилерії і Зрозумів, як правильно передбачив командир дивізіону можливий хід бою, який міг нав'язати ворог.