Тепер перейдемо до позіції митрополита Діонісія Балабана. Він був щирим самостійником і до того ж прагнув не допустити підпорядкування Київської митрополії Московському патріархатові, що відверто суперечило б церковним канонам і мало негативні наслідки для Української держави. Отже не випадково симпатії митрополита були на боці Виговського, і його позиція у питанні про спадкоємця Богдана Хмельницького суттєво вплинула на козацьку раду. Певний час Виговський дійсно титулувався тільки як «чигиринський гетьман», про що свідчить знайдений нами його універсал від 8.09.1657 р., даний Лазару Барановичу, чернігівському архієпископу, але з кожним днем більшість козаків усвідомлювала ненормальність такого становища і воліла бачити Виговського повноправним правителем. Він, у свою чергу, відчув себе впевненіше і в продовження політики Богдана Хмельницького підписав 16 жовтня 1657 р. у Корсуні договір про військово-політичний союз України із Швецією, що зміцнило міжнародні позиції Української держави.
Того ж місяця була скликана генеральна козацька рада у Корсуні (21.10.1657 р.), яка обрала Виговського повноправним гетьманом. Щоправда, на цій раді не було представників Запорізької Січі, і це дало привід опозиції поставити під сумнів правомочність обрання Виговського гетьманом. Потім довелося скликати ще одну раду, що остаточно поставила крапки над і, але вся ця історія негативно вплинула на авторитет нового гетьмана, який мусив пожинати плоди невдалого вирішення Богданом Хмельницьким питання про спадкоємця. Щоправда, і сам Виговський не виявив досить такту у цій надзвичайно складній справі. Так, він викопав у Гадячі скарб Б. Хмельницького, «чим викликав до себе ще більшу ворожнечу Юрія Хмельницького». Цю ворожнечу амбітного Юрія вдало використали вороги Виговського, поставивши його в потрібний момент ватажком опозиції. І все ж слід визнати, що по смерті Богдана Хмельницького серйозної альтернативи Виговському не було. На чолі Української держави мав стати досвідчений політик і адміністратор, мудрий дипломат, людина хоробра та не позбавлена таланту полководця. До того ж Виговський вже фактично керував державою на момент формального свого обрання.
Виговський став гетьманом у той час, коли міжнародне і внутрішнє становище України погіршувалось на очах. Внаслідок невдач влітку 1657 р. розпадалася коаліція проти Речі Посполитої (трансільванський князь зазнав тяжкої поразки від польсько-татарських військ під Меджибожем і змушений був просити миру, Бранденбург добився задоволення своїх вимог і під впливом меджибізької поразки Трансільванії схилився до замирення з Річчю Посполитою, Швеція мусила воювати вже не тільки проти Речі Посполитої, але й проти Московської держави і Данії, тому реальна допомога її Україні значно зменшилася). Річ Посполита і Кримське ханство готувалися до реваншу за поразки минулих літ. До того ж російський уряд перейшов у наступ проти суверенітету України, що видно вже з вимог, які повіз до Чигирина царський посол по смерті Богдана Хмельницького.
Царські воєводи розглядали Україну й Білорусь як провінції Московської держави, що видно, наприклад, із скарги Івана Нечая царю Олексію Михайловичу (лист від 22.08.1657 р., писаний з Чаус, збережений в російському перекладі). Він писав, що царські воєводи «обиды чинят, из домов насильством выгоняют, податей от иных как от крестьян хотят, к тому ж хохлы режут и кнутами бьют, грабят». Особливо нарікав Нечай на В. Шереметєва, який дозволив чинити напади на козацькі володіння, грабувати їх, чинити насильства. Посилилися небезпідставні чутки про обмеження царем вольностей Війська Запорізького. На внутрішню ситуацію в країні накладали свій тяжкий відбиток кривава війна, посилення позицій української феодальної верхівки, що особливо гостро сприймалося селянством та рядовим козацтвом. Старшина, особливо з 1654 р., бажала зайняти в Гетьманщині місце шляхти, низи у свою чергу прагнули не допустити цього. Так, Павло Тетеря під час свого посольства до Москви у серпні 1657 р. просив царя надати йому та Виговським володіння у Білорусі. Коли у відповідь було сказано, що ви й так володієте значними маєтностями, Тетеря мусив визнати, що вони «тем ничем не владеют, опасаясь от Войска Запорожского». В ході цієї боротьбі за вузькостанові інтереси поступово випускалася з поля зору необхідність берегти як зіницю ока головну цінність, здобуту народом у тяжкій борні, незалежну Українську державу.