— А врешті, Іване Івановичу, могло в селі обійтися і без народної дружини. Ніхто не палив, не грабував, не перестрічав по дорогах уночі. Забереж жила миром і спокоєм, — шептав хворий собі на докір і тікав од думок про ті тижні і місяці, коли начальникував у народній дружині одразу по визволенню села.
— А може, були щасливі ті мої дні, коли я став служебником?.. Коли начальникував у Забережі на пункті «Заготсіно»? — вже говорив з собою Іван і бачив, як перед двором зі стогами недалеко залізничної станції цілою валкого шикуються господарі — хто здачу привіз кіньми, хто волами, хто коником, хто у супрязі, а хто приніс па хребті — бач, йому всього кілограми приходяться до розрахунку з державою.
Вагар сіно важить, Іван Іванович приймає урядові зобов'язання, карлюками робить у них позначки, виписує квитанції, щоб бухгалтер копійки нарахував. І тут щось ворухнулося, заскімлило в серці. Каламар-бо пригадав Андрія Майора з сусіднього села — ґазда привіз сіно в здачу волами. І як навилки клалися на вагу, так з одного вивалилася величезна каменюка.
— Ага, ти совєцькоє государство захотів обдурити? Ти хочеш, аби государственний скот камінь їв?.. Ти хочеш, аби я через тебе в тюрмі зогнив? — гаркнув тоді я на ґазду так, що той підскочив у страху, потім шептав мені: «Та я, прошу вас, пане прийомщик, і сам не знаю, як той проклятий камінь до сіна трапив!..»
— Не знаєш? — я знову голосно на нього. — А Сибір знаєш де? — А Майор неборак аж дрижить… Отоді мені перший раз у житті в очі сказали «пане». Конєшно, воно таке на людях приймати ніби і не годилося, зате як приємно було!.. Спокутував Майор провину: ще й моїй коровці туго набите рядно ставки приніс! Отоді я служив! — пришіптував Каламар у тихому лікарняному приміщенні, пригадуючи сільські служби, сходинки вгору, зигзаги і повороти, що до них трапляв сам, що несподівано трапляли на нього вони.
— Із чого воно почалося? — питав себе Іван Каламар, приплющуючи повіки. Якусь хвилину він уже ні про що, ні про кого не думав й опинився в порожньому просторі, що собою був так схожий до небуття. — Чи не з того?.. Чи не з того… — моторошно ялозив у пам'яті проникливими догадками й уже переносився з палати районної лікарні до великої зали районного Будинку культури. — Так, так! То було тої ранньої весни, коли в Забережі мали попереорювати межі! — гарячкове зашептав Іван Каламар і широко розплющив повіки, вдивляючись у темну стелю. Раптом розсміявся сам над собою, бо вже бачив себе на трибуні тої самої великої зали районного Будинку культури з писаними листами паперу. З тих самих листів не просто голосно читав, а вимучував і такі слова, що їх тоді ніяк не розумів. І знову розсміявся, бо питав себе тепер: — А як-то я довго не міг догадатися, що то є підкуркульник?.. Гм? — мугикнув Іван Каламар, важко гірку слину ковтнув і дихнув так глибоко, неначе в ньому щось урвалось. Його ніздрі тепер розширилися, бо він вдихав не просто настояне ліками повітря палати, він тепер уже ласував випарами буфету, куди його після виступу в перерві запросив один з тих, що за столом президії сиділи.
Сухорлявий товариш тонкими пальцями мнув-м'якшив білу цигарку, питав його, Івана Каламаря, що той вип'є. А він, Іван Каламар, відкараскувався, сам тягнувся до кишені, щоб пригостити доброзичливця, але той його вхопив за руку й показав буфетниці два розчепірені пальці. Мерщій на столику колихнулася в двох келихах горілка й біліло збитою пінявою в бокалах свіже, пахуче пиво.
— Арьол! — сухорлявий мене плеснув по плечу, а я покірно оглядався, чи бачить хтось із Забережі.
Після цього моя повела вгору! Вгору і вгору! Орел літав! І вже в Забережі нічого не діялося без орла! Діляночка під хату? Іван Іванович! Недоїмки по здачі? Іван Іванович! Позичка? Іван Іванович! Старосту на весілля? Іван Іванович! «Драстуйте, Іване Івановичу!», «Яка ваша думка, Іване Івановичу?», «Поможіть, порадьте, скажіть своє слово!..», «Іване Івановичу, щось маю вам сказати!..» Тепер задоволене поводив головою ліворуч і праворуч Каламар, пригадуючи служби та пости, що їх у Забережі виконував і займав протягом літ…
— Боже! Але той орел літав усе нижче й нижче! — Каламар вигукнув раптом, спохмурнів увесь, бо здумав, як його люди спершу сахалися, а потім уже обходили стороною. Вдовиця Піковиха Каламаря ніби і не знала од тої днини, в яку поніс з хати машинку; минав Судима після того, коли його протримали цілу добу в льоху сільради одної весни в час державної позички; крізь зуби з ним здоровкався Баганич відтоді, як велів з садиби відрізати для дитячого садка кусень землі — на ньому поставили висячі гойдалки, наземні качалки. Серце кров'ю стікало, коли Баганич проходив мимо колишньої нивки, на якій квітли колись соняхи, шуміло бадилля кукурудзи… Певно, при зустрічах чинився, що його не видить і Дудуряків син Максим за кривди старому батькові — забути їх не міг.
«То вам, Іване Івановичу, все авансом давалося!» — потоплениками виринули в пам'яті слова Івана Стаха. І вже тінями тяглися за ним, куди не збочував, як від тих слів не ховався. Тут Каламар думав, як дехто з односельців уже не тільки обходив його стороною, але і в очі важився на сміх.
Одного разу, коли у свято наказав людям садити на сільському майдані дерева, довкола майдану городити пліт, старий Мацола відрубав, що робити у свято не йде, бо святого бога боїться. «Не бійтеся, рожном вас чорти пробивати не будуть! Ваш гріх я беру на свою душу і на свого бога!» — потішав я старого, а той: «Ти, синку, мій гріх на свого бога не візьмеш, бо ти ніякого бога не маєш!» — відповів мені Мацола. «Раз ніякого, то ніякокого» — сказав я дідові. А що думаєте? Він робити прийшов, на мене, правда, косився, а собі під ніс мурмонів отченаші та богородиці… Боявся мене, бо знав, що маю велику силу і над ним…
— Мала кара за гріх малий, велика — за великий! — знову мучений безсонням шептав Іван Каламар слова Петра Ясенови. Йому стало моторошно, коли уявою побачив, як небіжчика-скрипаля кладуть на довжелезні носилки зеленого кольору, як мертвого виносять з палати. Каламаря обілляло холодним страхом, коли вечорові сутіні тихо лягали на голий матрац ліжка — на нім ще годину тому витягався на увесь зріст і білів бородою-куделею Ясенова. Іван готовий був тоді волати о поміч, коли на стіні побачив осиротілу скрипку — ніщо, ніщо йому не говорило так про смерть, як навіки покинута одинока скрипка.
Він уже думав, а чого старий ту скрипку приніс з собою до шпиталю, раптом поміркував, а що забрав би з собою він, Іван Каламар, до лікарні, аби йому тут було легше, аби чув коло себе весь час чиюсь присутність. Довго нишпорив по закамарках пам'яті і догадок, ні на що вартісне не міг натрапити, поки знову не згадав оту плиту з золотавою лускою. «О! Її! Саме її собі я взяв би до шпиталю, аби вона мені нагадувала той сміх веселий, коли няньо повів: добрий камінець, буде на чому ножика поточити!»
Каламар трішки-трішки забавився й знову думав про скрипку Петра Ясенови, про те, що більше важить і коштує, — плита чи скрипка. Тут довго не міг дібрати ладу, поки нарешті не стиснув губи й заздрісне не промовив:
— Вона була його богом!.. — По лікарняній палаті пішло гомоном, і він чув, як тіло наскрізь протинає тремтливий біль. Сягнув рукою до пальців здорової ноги — була холодна-холодна.
Склепив повіки, щоб заснути, втекти од настирливо докучливих думок. Та марно, бо вони йому не давали спокою, бо напливали все нові, нові. Він шукав уже, а де його скрипка, що по нім залишиться й нагадає так, як нагадує Петра Ясенову. Думав, де ті сади, що їх насадив, будинки, що їх побудував, дороги, що їх проклав, сини, що їх виростив і виплекав. Садів у квіту не бачив, будинків не знав. Дороги перед ним не стелилися, а сини над ним не стояли… Він чув, як щось велике прокотилося на шалених бистринах повз нього, як відбувалося немилосердне спустошення, коли щось чинив і не думав, що чинить, коли говорив про людей і не думав, що говорить, коли звертався до людей і не важив, що і як каже їм…
«А бодай ви на гладкій дорозі ноги поломили! А бодай вас свята земличка і по смерті не приймала!» — тепер чув ті страшні прокльони вдовиці Піковихи, що кидала на голови їм, коли з Шуреляком вже були в кінці городу.