Не пам'ятав того, як, коли, хто привіз його до лікарні.
Не пам'ятав і того, як перев'язували каліку-ногу…
Латка густого синього неба на нього дивилася пусткою і невідомістю.
Безглуздя каліцтва, що впало раптом, видавалося таким недоречним — ладен був кричати. Та не знав, на кого вилити лють, — у палаті чотири порожні ліжка були охайно застелені гладенькими покривалами й чогось нагадували йому тепер чотири снігові могили-намети. Тільки на п'ятому, в кутку, коцюрбився калачиком дід Петро Ясенова — колись перший скрипаль на цілій околиці. Старому спирало дихання, тому раз од разу, сарака, заходився таким голосним кашлем, якби хтось гупотів у сто бубнів. У хвилини, коли кашель минав, хворому легшало. Він про щось довго собі шепотів, окремі слова вимовляв голосно, потім замовкав, думав, поки знову не починав говорити сам з собою.
Потішним видався хворий дід Каламареві одразу. Тому він прислухався, чи, бува, щось не зрозуміє. Та швидко докучили дідові примовки і перемови…
Цілу ніч Іван пролежав.
Нога начебто не боліла — тільки ворухнути нею не смів. Чоло вкривалося холодним потом, застиглі очі тримав на вікні, що йому темніло великою чорною плямою.
Нарешті недільний досвіт з-за Красного груня являвся на землю ясніючим пругом. Од темного тла високої гори синява віддалялася спершу несміливо, а далі все певніше, певніше, аж поки не блиснуло, не розсвітилося радісним ранковим сяєвом.
Тільки тепер, змучений думками і виснажений безсонням, Каламар склепив повіки. Та сон його був короткий. Пробудився, ніби із гарячки вихопився. А можливо, Івана зі спанку рушив Ясенова?
Старий встав, коли на ранок благословлялося. Одягнув припасені для великодня святкові домашні ногавиці, рясно мережану і білим шовком гаптовану чисту сорочку, розчесав біле волосся, пробрав серед голови рівний проділ і розпустив косми пишним прядивом до самих плечей.
Тільки промінь блиснув розквітаючою черешнею біля самого будинку, Ясенова покірно став лицем до сходу. «Христос воскресе із мертвих, смертію смерть поправ…» — неначе комусь віщаючи радісне і незвичне, старий голосно поспішив у молитві. Він далі слова уже ковтав, губив, додавав од себе таких, що зовсім не в'язалися купи у молитовнім плетиві, бо тими словами Ясенова тепер не молився, а од когось, лишень йому відомого, просив благодаті, спокою, миру та щастя скрізь і всюди.
Над ліжком Ясенови у кутку висіла скрипка на вбитому до стіни цвяшку. Іван забачив її вчора, хотів спитати старого, яким чином скрипка примандрувала до лікарні, а потім медсестра сама сказала про все: часом сільський музика брав вірну подругу давніх літ і грав на ній. Хворі слухали, а він вигравав, поки не втомлювався…
— А ти, дід, можеш мені якоїсь затягнути?.. — зненацька Каламар озвався, бо надумалося вирвати Ясенову з тих світів, де він тепер перебував.
Даремно! Прохання послати «літечко тепле, порятунок худобиці од дикого звіра і мору, а людям спокою, миру і щастя скрізь, усюди» Ясенову захопили так, що він уже нікого й нічого не чув.
— Христос воскрес, синку! — нарешті дід повернувся до Каламаря.
— Драстуйте, діду! — голосно гукнув Іван, хоч добре знав прадавню звичку на Верховині — у літніх ще трималася — на Великдень, якийсь час по великодню тут один до одного кланявся не як в інші дні року.
Дід помовчав. Сів на ліжко, склав руки на колінах і хитрувато прищурив кліпки-повіки ясних очей.
— А чого ти, дєд, молишся? — Каламар застиг повернутою боком головою і занипав очима.
— На землі, синку, все живе молиться, бо свій порядок має. Коли ясне сонечко ще спить, моляться соловій у верболозі; моляться трави і дерева до неба, моляться корівка й овечка, коли лягають спати; ще і цвіркун уночі цвірінчить, бо і він, небожатко, хоче ясної днини в здоров'ї діждатися…
— Я, діду, не про усяку твар, не про мізерних хробаків хочу знати!.. — не дав договорити Каламар. — Я хочу знати, чому ти молишся?..
— Я?.. — Ясенова дивився тепер проникливим оком.
— Еге!
— Я так… Бо 'м уже звик! — Жменю до вуха старий наставив човником.
— То, діду, поганий звичай! — Каламар гукнув сердито, бо здалося йому, що дід його обходить хитрістю.
— Може, й поганий… Хто його, синку, знав… Та ліпше поганий, як ніякий. Мене такому навчили, коли я був малий.
— Треба, діду, переучуватися!
— Пізно, синку.
— Треба хотіти, пізно не буде.
— Голова стара… Для моєї голови вже добре й так… На міністра мене пани не покладуть!
— А хто знає? Може, ще і покладуть! — пробував жартувати Каламар.
— А ти чий будеш? — Ясенова наче тільки тепер почав придивлятися, а хто з ним лежить у палаті.
— Іван Каламар. Ви не знаєте мене?
— Чий?
— Івана Задільського! Я — Каламар!
— Ага! Задільського?
— А я думав, що ви мене добре знаєте!..
— Отець іще робить?
— Коло хижі…
— А каліцтво, небоже, де тебе найшло? У бутині?
— На гладкій дорозі… — помовчавши, перегодя відповів.
— То, синку, впала кара за якийсь гріх…
— А за який гріх? — ніби виправдувався й дивувався Каламар, тут спохмурнів і задумався.
— Аще ділом, аще словом, аще помишленієм… — Ясенова доводив спокійно, з переконанням і певністю у кожнім слові.
— А ви, діду, який такий гріх тут покутуєте? Як виджу, богу молитеся, думаю, за невістками уже не ходите.
— Усяке зло, усяка біда, усяка неміч на чоловіка паде за гріх! Мала — за малий, велика — за великий!.. — Ясенова ніби й не почув злого жарту.
Каламар подумав, що добереться до старого збоку, тому поспішив:
— А кажіть: у піст, у великодню п'ятницю гріх на скрипці грати?
— Не гріх!
— А коли гріх?
— Коли п'яному такого куражу додаєш, що здоров'я губить… — Давній музика тепер чув за собою провину, бо по весіллях смиком так умів виводити, що після танцю-дроботанцю не одному доводилося сорочку викручувати…
— Я чував, діду, небилицю, як колись один музикант від цілої череди вовків оборонився скрипкою. — Каламар був радий, що розмова од нього геть-геть далеко пішла.
Ясенова немовби щось ковтнув, схвально притакнув головою. Далі посміхнувся:
— Не знаю, як з чередою, — може, хтось і мав діло… А я двом вовкам на скрипці грав.
— Як, коли, де? — ураз Іван взявся цікавістю й схопився на ліктях, чи, бува, дід Ясенова не жартує.
Старий жартувати не думав.
— Було тої зими, коли горіхи в садах геть повимерзали, а дика звірина з хащі в села спускалася за поживою. У М'ясниці мене і мого тезка — грав, прощун би, на цимбалах — попросили на друге село, до Терешева. Старий Федоран сина-одинця женив.
Коли гостинські розійшлися, десь на третій, а може на четвертий, день коло самої півночі я зібрався додому і собі. «Ходім та ходім!» — кажу побратимові. А він — ні та й ні! Мало випив і хоче укладатися спати. Та йому добре, бо ніякої жури не має, — дома у нього нема де горобцеві розгаздуватися, а у мене в хліві жеребна кобила на часі.
Пішов я сам. Іду скоро, бо мороз тисне, палить, та й на господарстві не знаю, що мене жде. На грунь дорога веде направець дебрями, йти нелегко, та весело і видно, бо довкола сніги білі-білі, небо чисте і звіздяне-звіздяне, а повний місяць світить так, як ясне сонце у днину.
З груня у долину я побіг прудко до невеликого ліска — дорога лежала через лісок. Раптом ні звідси, ні звідти, бо ні з неба не впали, ні з землі не явилися, негадано-нечекано на дорогу вибігли два вовки. Стали собі — і ні вперед, ні назад. «Ну, — думаю, — тут добра гостина буде! Вже моя кобилка ожеребилася!» А по хребту чую, як мурашки лізуть та лізуть одна поперед одної, а на голові волосся таке, як дріт, — піднімається і стирчить…
Я стою, і вовки стоять. Я дивлюся на них, а вони дивляться на мене. Я рушаюся, і вони рушаються. «Будь-що будь! — думаю собі. — Так легко із сього світу не йду!» І взяв я скрипку та й заграв наостанок. І такий мені жаль учинився, що мушу молодий пропадати, а дома залишаються малі діточки на жінчину голову, що видиться мені — і моя скрипка уже гіренькими слізками плаче. Не тямлю нині уже, довго я грав чи не довго, пам'ятаю лишень, як вовкове голови до неба попіднімали і жалісно завили самі… А потім взялися й зникли у гущавині…