…Нарешті ґелґіт у вухах Петра Ясенова ущух. Йому здавалося, ніби на голову треба накладати обручі, — розпадалася од того гомону, що ним палата наповнилася. Спершу коло Каламаря на ліжку сиділа жінка — принесла і печеного, і смаженого, і вареного. Потім ввалився голова ССТ — середній, червонощокий, кругленький чоловічок. Цей собі розпитував, що, та як, та коли, та де, знову що та як, далі нищечком з-під цахи вийняв пляшку, й почалося взаємочастування.
Було, хотіли пригостити і діда, але той після відвідин онуків відчув слабість, повернувся лицем до стіни й удав, що спить. Мабуть, сам голова ССТ підійшов до Ясенови близько, а старий захропів. Відвідувач лишень рукою махнув:
— Даймо йому покій! Дід уже своє випив!.. Коли гутірка хворого Івана і його відвідувачів натомила, хтось забачив скрипку й забажав музики.
— Дєд! Ану бери свою подружку та потіш нас маленько! — гукнув Каламар.
Марно!
— Дивний дід! Ні пити, ні на скрипці грати не хоче! — кинув хтось.
— Може, старий грає лишень за гроші та думає, що у нас їх нема! — хтось пустив сумнів.
Питво розійшлося по тілу, Каламар наче затерп. У невиспаного злипалися повіки, тому гості поволі розходилися.
Небо спливало вгору легкою блакиттю, що над овидом здавалася золотавою, бо сонце поволі хилилося на нічний спочинок.
Латка неба у вікні мріла тихим спокоєм синього надвечір'я.
Петро Ясенова відчув полегкість і захотів глянути надвір. Йому здалося, що недуги од нього відійшли остаточно, що він цього літа ще візьме косу й вибереться на Прелуки, на Кичеру з косарями — давно не бував по цих кісницях. Він уже чув, як його волосся розчісують настояні на травах і пахучих зелах полонинські вітри, прижмурював очі на сліпуче-ясному сонці — таке світить тільки в горах, відчував приємну ломоту од криничної води з-під того предковічного бука, що увесь поріс кудлатим лишайником та зеленим шовковистим мохом.
В одну мить гори мовби покликали Ясенову гомоном чар, і він уже знімав з цвяха скрипку. Спершу ніби несміливо, пробуючи звуки по струнах, потім певніше, певніше, й старий музика заграв. До палати саме збиралася входити дівчина в білому халаті медичної сестри. Та вона тільки імилася за мосяжну клямку, дверей не відчинила, бо воліла слухати пісню тут, перед порогом, — боялася її сполохати.
Ранок і полудень, золоте надвечір'я і таємничий вечір у горах, чарівливий шепіт ялин і богатирський гомін букового лісу, передзвін овечої отари на полонині і далека луна трембіти, переливи флояри і нехитрий бренькіт дрямби, спів колискової, радість весільної і туга мандрівницької — мелодії усіх пісень тепер зібралися в дідовій скрипці й струменем виливалися…
Коли скрипка замовкла, дід почув раптову слабість. Він зрозумів, що більше грати не зможе, тому дбайливо й охайно вклав її до чохла, далі турботливо почепив над своїм ліжком.
Пишним розчесаним прядивом на подушці біліло волосся Ясенови. Прикритий теплою ковдрою, витягнувся на увесь зріст так, наче тепер чув повноту спокою.
Вечір на лице старого упав присмерком, поховав карби й повивав у таємничий, ніким ще не розгаданий цвіт…
Дума застигла на високому чолі глибокою печаттю, а дві руки Петра Ясенови тепер лежали, мов спочинок заслужили собі по закону і праву довгих літ.
— Дєд! А дєд! Візьми свою подружку і забав мене! Чуєш, дєд! — прокинувся зі сну Каламар.
— Дєд, а дєд!.. Коли ти не хотів усім, помузич мені одному! Чуєш, дєд! — гукав-докликався Іван.
— Дєд! Слухай, дєд! Не будь гордим!.. Плачу рубля!
— Дєд!.. Не дури!.. Плачу, скільки хочеш!
— Вуйку! Не дуріть! — скрикнув Каламар так голосно, що до палати вбігла наполохана медична сестра.
— Чого ви кричите, хворий? — стала коло дверей.
— Еге… старий чиниться, що спить!.. — Каламар тепер уже виправдувався.
Сестра тихо приступилася до ліжка. Постояла над ним, потім обережно взяла руку Ясенови.
— Він уже не спить…
На хвіртці гуторили бабки…
— Ой свашко люба та щира! Ви чули новину?..
— Яку?
— Що, еге, Івана Каламаря до шпиталю поклали без ноги…
— Ой кумочко люба та солодка! І не кажіть нічого, бо голова в мене розболюється, як собі подумаю, що чоловік пропадає ні в честь, ні в славу… Як до такого міг дожитися?…
— Коли святий богочко хоче покарати грішника, розум відбере од нього… Кажуть, що Іван, неборак, цілий страсний тиждень ходив, як збісний.
— Доки собі гірку бідку не найшов…
— Ой свашко дорога! Коби лишень собі! Але то тягота старшині, терпіти мусить небога, жінка… Бо тепер у шпиталі лежати би, та й аж з цього мирно вийде, буде іще, сарака, щасливий!
— Щаслива, свашко дорога, буде і жінка, бо як їй, небозі, коли чоловік у немочі?.. А як з ним сталося.
— Кажуть, що на дорозі йому явився чорний чоловік… Та мав той чорний чоловік таку силу, що як на Івана лишень одним оком мигнув, то Іван репнув на землю! Та й уже на свої ноги більше не став.
— Ба що то був, люба свашечко, за чоловік такий? Наш ци чужий?
— Ні наш, ні чужий!.. То, люба свашко, був нечистий!
— Чорт?
— Самий чорт — Люципер, не мав би моці, як жаба хвоста!
— Аби, свашко, до чоловіка не мав моці, треба богу святому молитися!..
— А Каламар над богом смішкувався.
— Та смішкувався він, свашко, не просто над святим господом, а над грішними людьми. А то вже, свашко, є неспасенний гріх, і кара за нього — велика…
— Ой велика, свашко, велика! Бо хто до людей з холодним серцем і непочтивістю, від того і праведний господь лицем відвертається!
— Маєте правду!.. Еге, ще такого не було, аби господь когось палицею приходив бити за гріх. Одному на кару покажеться так, іншому — інак… А Іван, бодай не снився, еге, якого допустився гріха! Пасочки праведні заборонив святити. Стах з тяготи аж з ніг упав — розболівся.
— Добре, що встав на ноги, неборак, то й нам пасочки якось сяк-так благословив.
— Ой благословив, благословив!.. Казати нічого!.. Великдень прийшов і якось минувся… Але мені, свашко, не виходить з голови, не сходить з розуму те, що Іван витворяв та виробляв на цвинтарі у великодню п'ятничку. Видаться мені, що тої кари на землі нема, якою грішний міг би спокутувати. За таку провину мусай у смолі кипіти, на рожні пектися, вогненним мукам на іншім свічі притерпіти…
— Ой кумице солодка, і не кажіть про цвинтар, бо страх по мені біжить!.. Коли 'м почула, як Іван ломить та кришить хрести, виділося мені, що мертві з гробів устають та й мають Івана потрощити на сухий хворост…
— Кажуть, кумичко, що то Іван не від себе забороняв.
— Що кажуть, кумочко?
— Кажуть, що Іван не сам від себе забороняв паски святити… Що мав такий наказ…
— А хто би йому такий дурний наказ дав?
— Кажуть, що з Тячева, а може, з самого Ужгорода!
— Кажу вам, свашко, що такий дурний наказ йому дати ніхто не міг!.. А коли би хтось такий дурний наказ чоловіку і дав, чоловік ще мусить мати свою голову, свій розум і серце… То, кумочко, чорт заволодів, не мав би моці, над Іваном та орудував, доки ним не потішився… Бо, еге, Іван ані до молитви, ані до святої сповіді не ходив…
— Може, і чорт над ним міць собі дістав… Але чому дістав чорт таку силу над хрещеним?
— Іван сам чорта на себе напустив. Бо потоптав і людський закон, потоптав і святу заповідь.
— Ой потоптав, потоптав…
— Одної горілки стільки згарив та випив, що коли би її пустив, де Тересва тече, бокора підняла би.