– Ви не повірите, будете сміятися, але за той час п’ятнадцять кавалерів до мене свататися приходило! – вкрай ошелешила стоп’ятирічна баба Мелашка. – Батько свариться, а я плачу. Мати захищає, мовляв, хіба вона винна, таж не посилає за ними… А Марко сказав, що нехай хоч із Москви женихатися приїдуть, а я її нікуди не відпущу й нікому не віддам! І так він два роки чекав! Ото прийде, сяде в куточку й сидить. Було, й самі ми зоставалися, то я його трохи боялася… А він мені: «Слухай, чи ти сама вдома, чи з кимсь, а я тебе не зобиджу. Не повинна мене боятися. Бо я не маю права й руки на твоє плече покласти». І так він до мене не торкнувся. Уже після весілля до себе привів, уже мав право – і ще шкодував! Боявся зачепити…»
Ох, не зміг кореспондент стримати свого захоплення та так зареготав, що з припічка аж глина посипалася.
– Та що ви таке кажете? – не вгамовувався. – Мав право – і ще шкодував??? – Уявив цю ситуацію неодружений парубок, що, певно, не з одною дівулею за яким-небудь кафетерієм голубився до нестями. – Оце так історію, бабусю, ви мені повідали! Та це ж сенсаційний матеріал вийде! Знаєте, який гонорар за нього отримаю від редактора?! – відкрито впивався радощами.
– Зажди-но, це ще не все, юначе, – спинила незрозумілі емоції стара. – Я тобі ще й про свою свекруню кілька слів скажу.
І повідала Мелашка, як її свекруха часто-густо проклинала молоду невістку, онука не хотіла, все наговорювала, щоб нездоровим на світ з’явився. Чи не тому пологи в Мелашки були вельми тяжкі, ледь не померла. Відтоді чоловік беріг дружину й більше не насмілився просити, щоб подарувала йому бодай ще одне дитя.
«Не можу важити твоїм здоров’ям, – казав, цілуючи живота, – повік пильнуватиму, щоб не народжувала й не зносила ти мук, Меланю».
Обличчя баби Мелашки та її чітка говірка зовсім не засвідчували про такий її багатий вік та досвід.
А наостанок… Диво та й годі! Стара Мелашка зволоклася з ліжка і, спираючись обома руками на стіну, пошкандибала до другої, тої, що звала великою, кімнати, мовлячи: «Ходім, покажу я вам на карточці свого Марка».
Купа людей шуснула за нею в простору кімнату, де на стіні справді висів триколірний портрет красивої молодої пари.
– Пішла б до него, лягла б коло него і так би там лежала, і ночувала б коло него, – ще дужче вразила громаду баба Мелашка. Бо хоч і мала сто п’ять літ, про смерть і словом не обмовилася.
А вже ж і сина єдиного схоронила!
Навіть коли дивилася на портрет уже покійного чоловіка, вона біля нього не лягла б мертва, а ночувала б.
Після візиту газетярів усе село ще дужче загомоніло про виняткову любов у їхній місцині. Надто молодь, що стала цитувати бабусині геніальні фрази: «Ви не повірите, будете сміятися, але за той час п’ятнадцять кавалерів до мене свататися приходили!» Або ж: «Онуки завидували нам, не раз казали: «Бабо, ти од діда синців не носила!» Ні, він мене й пальцем не зачепив». Та найбільше оцю: «Пішла б до него, лягла б коло него і так би там лежала, і… ночувала б коло него».
А як вийшла в світ газета з публікацією під назвою «Старіти красиво – таки талант», то ще довго в хатах її перечитували. Окрім цікавої розповіді, вельми файним видалося селянам закінчення статті про це вічне кохання. У ньому йшлося:
«Слухав би не наслухався розповідей таких… Нині силкуюся якнайдовше зберегти почуте в пам’яті, щоб і дітям своїм переповісти про таких щасливців. Бо їх одиниці. І не буде вже більше таких. Підозрюю: цим людям відомо про життя щось надзвичайно глибоке, важливе, таке, що відкривається хіба на схилі років. Тож дай їм, Боже, здоров’я ще на многії і многії літа! А нам – бажання встигнути їх почути».
Чого ж, Дарина теж пам’ятає, і як молодою була, і як осипав її поглядами небайдужий до неї сільський парубок Максим, що й любов одного разу їй освідчив. Але не йому хотіла догоджати сімнадцятирічна вродливиця. Тиждень минув, як став навідуватися на їхній хутір шістнадцятирічний юнак Петро. І з першої днини так до душі припав Дарині, що й описати того не годна була. Кращої за його вроду, добрішого за його серце не зустрічала зроду.
Відтак історію їхнього одруження з великою охотою дотепер люблять переказувати онуки. Бо ж не так просто все було!
– Коли доля, то й на печі знайде, – принагідно згадала баба Дарина. – Колись жила в нас Леська, плохенька така дівочка була, нехитра. І до роботи не вельми прудка. Усе любила на печі сидіти. Часом батько й наказував їй: «Злізь-бо з лежанки, Лесько, вийди надвір, до сонця всміхнися, вишеньку почервонілу з гілки зірви, поласуй свіженькими безплатними дарами…» Натомість донька лишень одмовлялася, ойкала та ахкала. То кашель удавала, то ще якусь недугу, нарікаючи, що тут болить і тут болить…