До того ж подейкували, що виходить вона за скромника Толю не з любові, а задля користі. Мовляв, додому нізащо не хотіла вертатися, бо в хаті з її матір’ю-вдовою ще четверо братів-сестер товклося. Та й кохала вона не Толю, а його рідного брата Ростислава! Але цей любоцай якраз був не з тих, що женяться з першою-ліпшою дівкою. Ціни собі скласти не міг, пари гідної добрати, а найбільше нагулятися досхочу. От і парубкував двадцять сьомий рік. А Людмила Никонівна, видно, втямила, що нічого з тої її закоханості не вийде, і, щоб поруч із коханим бути, вийшла заміж за його молодшого брата. А хата в комірника – одна з найбільших в окрузі, кімнат на всіх стане!
Чи правда те, відомо хіба самій мовничці. Але вельми вже тужила Валька, коли, наче стріль стрельнув, шугнула кулею в їхній клас звістка про те, що п’ятимісячний плід, якого так пильно виношувала люба Людмила Никонівна, завмер в утробі. Вийшовши з лікарні, вже мало всміхалася зазвичай весела та жартівлива вчителька. Після гіркої втрати вперше прийшла на урок у старезному жакеті, що виструнчив її тонкий, як стеблина, стан, та не додав приваби. Де й поділися її жваві оповідки, гумор та веселість.
Якось, збившись докупи коло Вальчиної парти, восьмикласниці жаліли сіромашну мовничку. І лише Тетяна видала несподівано:
– То треба було з любові заміж іти, а не користатися безхарактерним Толичком-простачком! Діти від кохання народжуються! А тут звідки їм узятися?!
Учениці лишень обмінялися мовчазними поглядами.
Друга вагітність Людмили Никонівни лише до трьох місяців протрималася. Знову чистили бідолаху. Ще й наживо. Подейкували, ніби Толя за чаркою з сільськими мужиками так побивався, казав, що як сидів під палатою, де дружиноньці дитину з середини виймали, то ридав-заводив, як божевільний, не міг витримати нестерпного жінчиного лементу. Так любив її всю, аж до сліз невимушених. І тоді, як із мужиками говорив, теж рюмсав, наче дитина…
Відтак геть змарніла зажурлива мовничка. Стала вбиратися, як того хотіла свекруха, радили-наказували тепер уже добрі та люб’язні колеги. Не стало й манікюру розкішного, навіть волосся, колись довге до пояса, відрізала Никонівна, зробила в районі хімію… Обернулася диво-красуня на справдешню селючку.
«Чому?» – спитала себе Валька, а затим по відповідь до баби Дарини пішла.
«Бо так їй житиметься легше», – тільки й відповіла старенька.
Але добрий Боженько таки ощасливив змучену од тяжких болів парочку. Десь на шостий рік заміжнього життя в Никонівни народилася довгождана дівчинка. З радощів і на знак подяки Всевишньому (бо, знала Валька, по монастирях ця сімейка попоїздила) назвали крихітку Богданкою, мовлячи: «Цю дівчинку Бог нам дав».
А за рік ізнову дитя носила мовничка. Хлопчика, на диво всій окрузі, нарекли Йосипом, як звали нареченого Діви Марії. Тоді в кожній сільській хаті нова хвиля перемовин знялася: розводилися про Різдвяну історію, коли «Марія-Мати Сина леліє, а Йосип старенький пелени гріє».
І тепер Богданка з Йосипком, діти Людмили Никонівни, щонеділі ходять до церкви. Богданка підспівує в церковному хорі, а Йосипко прислужує батюшці. А що, може, й послав Бог комірникові внуків-провідників? Бо завважили люди, що суворий дідуган і собі до храму став учащати…
А от хвацький Ростик ходив-ходив, добирав-добирав, допоки вже й за нього самого мало хто з дівчат заміж хотів. Досидівся до сорока п’яти літ, а тоді й собі побрався зі старшою від себе розведеницею. Своїх дітей Ростислав і досі не має, але батьком, ліпшим за рідного, намагається бути для двох хлопчаків новоспеченої дружини.
– Що й казати, життя наше – то така недовідома коловерть! – якось поділився розумною думкою з невісткою Людмилою Никонівною.
– Атож, Ростику, ось ти – на човні з веслом рятівничим, а не встигнеш зогледітися, як забурлить неприборкана вода, шелеснешся у вир, заборсаєшся немічно, пощастить вибратися з нурти, то, може, й задумаєшся над минулим, заживеш по-новому. А не змінишся – чекай іще глибшої вирви чи крутішої коловерті, – відповіла вчителька. – Нічого в житті не буває просто так, – додала.
Шолудишина Тетяна й собі синочка Богдасиком, од слів «Богом даний», назве. Але то буде згодом. А тоді, спитавши Вальку про штучне запліднення, не передзвонила до неї. Не насмілилася й Валька телефонувати до подруги. Хтозна, що сталося? Знаючи Тетянин мінливий характер, припустила, що, може, подруга передумала, бо їй не стало відваги, щоб учинити щось не так, як у всіх…
Валька, хоч і знала за Тетянині пересуди про необдуманого й поспіхом народженого її Максимка, однак не ображалася на приятельку. Знайшла цим її словам виправдання, мовляв, то не Тетяна паскудна, а її життя таке.