Поганими людей життя лихе робить.
…Тетяна з Митьком замкнули на ключ свій пишний будинок, не погасивши світла в середній – найбільшій – кімнаті. Так Пасхальної ночі всі в селі роблять. Стоять у пітьмі хіба хати-пустки й ті господи, в яких геть нікудишня хазяйка, що не боїться Бога, зрівнює сю святу нічку з усіма буденними й безсоромно лягає спати. А світло в оселі цієї пори означає безмірну радість чекання великого торжества – Світлого Христового Воскресіння.
Навіть у ті роки, коли великодньої ночі залишалася вдома з малим сином, Тетяна не спала, бо негоже. Тоді запалювала свічку й ставила її на вікні тої ж таки найбільшої кімнати. І дожидала Митька зі свяченою паскою.
Митько тримав дешевого ліхтаря, а Тетяна пригортала майже трирічного Богдася, що частенько покліпував війками, але нічого забавного в нічних сутінках назорити не міг.
Вони проклигали вузькою кладкою через мілкий рів і вийшли на центральну дорогу, що вела до церкви.
Була ніч, проте зусібіч мерехтіли засвічені вікна. І лише зрідка чувся собачий гавкіт. Благодатна тиша, свіже весняне повітря, злегка просочене лінивим сонячним теплом ще з дня… Це все, як ніколи, гармоніювало з радісним святом, яке ось-ось відчинить двері й привітає мешканців усіх православних господ.
Невдовзі Тетяна почула бубоніння ще якоїсь пари, що й собі з бічної вулички виходила на центральну дорогу.
– Іще хтось, як і ми з тобою, довго вибирався, – прошептала Тетяна до чоловіка.
– Може, вони досі спали, а не дороблювали мільйон робіт, як ото ми з тобою, – поділився й своїми припущеннями невдоволений Митько.
– Ану, цить-но, цить! – наказала жінка й нашорошила вуха.
Тетяна пізнала Шпачинського Петра, що колись поквапом оженився з нелюбою Ксанкою, а оце саме з нею поспішав на всеношну службу.
– Ходімо тихцем, тре’ почути, про що гомонять так заповзято, – Тетяна ще ліпше націлила вуха туди, де хутко прошкувала й голосно галайкотіла знайома парочка.
– Ну, жінко, та чи тобі не однаково – горить у Крадунихи світло чи не горить?! – вичитував дружину вже (чи досі?) захмелілий Петро. – Нащо тобі здалася та Маргарита?! Чи вона тебе чіпає? – завівся не на жарт Шпачинський.
Тетяна й далі уважно підслухувала.
– А ти що, захищаєш її? – Оксана не мовчала. – То-то я… ти… у мене єдиний у житті чоловік… То мене ти за те не хвалиш, а оту сучку, що переспала з усеньким районом… Ну, Петре, ну, ти й…
– Замовкни!
– Та вона ж така, як і Катька твоя… колишня… Видно, тебе й досі тягне до гулящих-непутящих хвойд! Тільки де тепер твоя Катька, га? Кому треба? Досі сидить у дівках, у сорок літ!
– Нема їй ще стільки.
– Мовчи, заразо! Я за тебе вийшла, сина якого тобі вродила, хіба пуста хазяйка?!
– Добра, – став подаватися Петро.
– Ми в сім’ї живемо, по-людськи, хазяйство яке тримаємо! А ота ледарка Маргарита й собі досидиться, що на старості не матиме до кого заговорити!
– Чого? Таж дочок має…
– Та вони, як виростуть, то такого драла дадуть од неї! Як ото од Лєнки-Бевкунихи сини повтікали! Кому така мати, як Крадуниха, тре’?!
– А яка вона мати? Таж повбирані тії діти, з голоду не вмирають…
– Ой, Петре, хіба то так дітей годувати тре’?! Та їм батько тре’, а не щодня чужі-нові мужицькі пики! Вони ж на кожну тицяють: «Тато! Тато!» Чого б за розум не взятися, чоловіка нормального не знайти?
– Де вони тепер, ті нормальні?
– Ой, Петре, таж десь є! Ото Андрон умер од горілки, Ганька й далі п’є безбожно, їй теж небагацько зосталося, баба паралізована лежить… Що ті діти бачать, скажи?
– Не знаю, – тільки й мовив Петя.
– І як то, щоб у таку святу ніч свічки в хаті не запалити?! – іще раз дорікнула односелиці Оксана. – У кожній хаті всю ніч горить вогонь! А вона… гм… може, й спати лягла, ліжко розстеливши… Якщо так, то хай начувається, бо тоді сама нечиста сила насниться! Хіба ж не знає вона, що всі благочестиві християни не гасять світла цілу ніч, бо янголи над селом літають? Ой, темнота! – пирхнула Оксана. – Правду моя баба казала: «Від курки курчата, від свині поросята!»
Парочка дійшла до церковних воріт, тричі перехрестилася й далі скромно так почимчикувала до відчинених навстіж храмових дверей, звідки долинало величаве: