…Митько перший пробрався всередину храму. За ним зайшла Тетяна, якось незвично ніяковіючи…
Ураз чи не всі голови з лівої частини храму, що її заповнювали жінки, стали оглядатися й уперто вдивлятися в чорнооке хлоп’ятко, яке міцно притискала до серця молода матуся.
Як відомо, з лівого боку в храмі висять образи Богоматері й усіх святих жінок, тож там купчиться жіноцтво. А з правого – ікони Спасителя й святих мужів, тож там моляться чоловіки. Вони менше на Тетянину кровиночку зважали.
Тим часом жінки почали перешіптуватися, але на середину храму якраз вийшов святково вбраний священик і голосно привітав люд: «Христос Воскрес!»
«Воістину Воскрес!» – так само дзвінко відповідали парафіяни.
– Ач, яке хлоп’яточко! – шепочучи, стала тулитися до малого всевидюща Пелихова Надя. – Христос Воскрес, Тетяно! – докинула і ще проникливіше витріщилася на сонного Богдасика. – На кого ж він схожий? Ай-тю-тю-тю, – вчепилася малому в ручку.
Але Тетяна швидко відповіла: «На маму!» – й рушила ближче до стіни, де висіла ікона святої Анни. До неї молилися жінки, щоб зцілила від неплідності. Тетяна переконана була, що в селі того ніхто не знає, хіба тільки вона сама. От і захотіла ще раз подякувати святій Анні за сина. Зупинилася навпроти образа, обернула й Богдасика личком до ікони – заходилася подумки молитися.
Згодом у гурті Тетяна помітила Вальку з Арсеном і Максимком та Марійку з донькою Оленою. Однак пробиратися до них не стала, подумала, що стрінуться вже на подвір’ї, коли святитимуть паски. Вони завжди ставали в одному місці – праворуч од церковного входу. Утрьох – Тетяна, Валька й Марійка. Маргарита до церкви на всеношну не ходила…
Розділ восьмий
Марійка (продовження)
То було влітку. Уся четвірка колишніх однокласниць якраз з’їхалася до села: Валька – на канікули, Тетяна з Риткою – відпочити після чергових заробітків, а Марійка й так мало куди виривалася, хіба на базар до району та на короткотривалі сесії.
Тоді ж місцевий завклуб попросив чи не найкращих виконавиць народних пісень заспівати в районній виправній колонії. Дістав таке завдання від начальства. Щоб зібрати колектив із старшокласниць, потрібні були час і репетиції, а йому дали на те тільки два дні… З неприхованим здивуванням сприйняли «Поліські невістки» прохання завклуба, спершу не знали, що й відповісти, але відмовляти товаришеві не стали.
Святковий концерт, милозвучні пісні, дівчата в квітчастих довгих плахтах, захоплені міни бритоголових юнаків у незвичній уніформі… На перший погляд – усі вони однакові. Але згодом…
Один із споглядальників пройшов повз Марійку й озирнувся. Вразили його… голубі очі. Ні, він не був таким красенем, як її Микола, але відчула Марійка несподіване внутрішнє збудження.
За три місяці Марійка отримала понад двадцять листів. І всі – від Василя. У них незнайомець освідчувався про кохання з першого погляду, згадував очі, які підкорили тим, що не випромінювали відрази до молодих зловмисників. Писав про сни, про милу русявку в тих мареннях, ділився всім, що коїлося в душі і що віщувало серце.
Але Марійка на жодне послання не відповіла. Бо не розуміла, що саме закрутилося довкола її непримітної особи. Та й хіба може переінакшитися крадій, убивця, грабіжник… чи хто він, той Василь? Хіба там уміють кохати? Ні, вона не вірила. До того ж не відчувала потреби в нових стосунках. Поки що…
«…Знаю, ти думаєш, що у нас тут тільки скрегочуть замки, брязкають металеві двері, небо в клітинку… Або зло, хамство… Повір, це не так… Пройде час, я виберуся звідси, почну жити іншим життям, таким, як у дитинстві, і тоді про все тобі детально розкажу…
…Ти знаєш, у нас же бувають неділі! Цього дня ми зустрічаємося з батюшкою Романом, він старається врятувати наші душі. Бо сюди справді потрапляють хлопці, яких добряче побило життя. Багато з них узагалі не знають, що таке любов, бо виховувалися в нещасливих сім’ях, зростали в під’їздах, каналізації… Є навіть такі, які холоднокровно повбивали старих за пенсію або й рідних за постійні скандали чи пияцтво… Але вони не найгірші, ці хлопці, серед них є такі, які висповідалися, покаялися… А якщо людина, навіть злочинець, кається, то Бог може їй простити. Так каже нам батюшка Роман. Як те сталося з розбійником, якого розіп’яли на Голгофі тоді, як і Спасителя. Головне – молитви, добра поведінка, сповіді…
…Сказати, чого я тут?
Тоді минав рік, як я жив із самою бабусею: мої батьки померли від туберкульозу… Одного ранку я прокинувся й відчув: щось не так, десь чогось не вистачає. Ніби й сонце по-звичному світило, й кішка, як завжди, кігтями шкреблася у двері… А коли я вмив лице, то зрозумів: не чути! Не кличе! Уже другий ранок не чути було за вікнами доброзичливого кличу «Цигане!» І не видно було з вікон за скособоченим парканом похмурого, морщавого, почорнілого обличчя мого сусіда. Бо, хоч би коли я виходив з хати, завжди його бачив. У тіні дерев, навпроти облізлих хатніх дверей, завжди сидів на лавці древній дід Микита. З усенької вулиці збігалися до його двору дітлахи, аби потішитися й погратися з усіх-нім улюбленцем – собакою на прізвисько Циган. Єдиною втіхою й помічником вісімдесятирічного сусіда. Але два дні їх обох не було видно.