Другі були Тетяна з Дмитром. Чимось засмучені чи невдоволені, вони не виголошували празникових промов, просто простягли іменинниці пакет із чималим пакунком і сухо привітали: «З днем народження!» Сіли до столу, а тоді цілу годину майже не говорили й не всміхалися.
Марійка прийшла о шостій двадцять. Була досить радісна та жвава. Не завважити її змін було годі.
– Ритко, – мовила, – дарую тобі цю скатертину, щоб твою хату не минали хороші гості й ти мала чим застелити стіл для душевної компанії!
Дівчата звернули увагу, що Марійка не просто звеселіла, а й трохи набралася тіла, підстриглася, змінивши свої рідкі русяві коси на зачіску-каре, підмалювала малиновим губи, підвела вії, ще й увиразнила сірі очі блакитними тінями.
Згодом на подвір’ї з’явилася підвода з чималою кількістю людей. Ритка оголосила, що то Денисові родичі надумали навідатися до… ну, ще не родички, але, певно, майбутньої невістки. Відтак широко розчинила двері й люб’язно запросила всіх до хати. Дві Денисові сестри з чоловіками й п’ятьма дітьми на всіх подарували Риті… вишитого рушника.
До столу сіли й Людка з Любкою, і Ганна з Андроном. Бабі Парасці Рита ще вранці подала в ліжко свіжоприготовані наїдки.
Усі разом підняли першу повну, а в другу-третю наливали вже кому скільки хотілося й моглося. Зрозуміло, що гості роз в’язали свої язики, як ото ремені на багатих і здебільшого дармових обідах, тож гутірка потекла скора й велемовно-бурхлива.
– Ритко, а що коханий подарував, ану-но признавайся?! – сміливо смикнула подругу Тетяна вже після випитої четвертої.
– О, він мені, опше-то, таке подарував, таке подарував, – заінтригувала іменинниця. – Зразу після дванадцятої ночі почав вітати! – голосно зареготала. А трохи тихше додала: – Себе найкращого презентував! – не посоромилася малознайомих присутніх.
– О-о, – знову не змовчала Тетяна. – Побачимо-побачимо за дев’ять місяців, яким був той його подарунок, – ущипнула товаришку й нервово засміялася.
– А у вас уже діти є? – несподівано звернулася до діловитої Тетяни одна з Денисових сестер.
– Ой, та ми поки для себе живемо! – не забарилася зі звичною відповіддю Тетяна.
А коли незнайома гостя спитала, чи довго вони з Дмитром у шлюбі, то свій голос Тетяна помітно стишила й чисто збрехала: мовляв, два роки. Насправді тривав уже четвертий рік їхнього співжиття. Тетяна прикусила язика. Але викривати її брехню жодна з подруг не наважилася.
– Денисе, а може, тепер і ти за нашу квітку тост виголосиш? – спокійно спитала Валька Ритиного благовірного.
– Та який там тост, – буркнув добряче захмелілий Денис. – Не вмію я говорити, – розчарував.
– Ну от за що ти хотів би підняти чарку? – наполягала на своєму Валя.
Тим часом Денис мовчки перехилив повну стопку оковитої і шмигнув на подвір’я курити. За ним подалися й приїжджі чоловіки. Андрон уже давно, склепивши туманні очі, безтямно кивав довбешкою над тарілками, тож, бовкнувши ледь чутно: «Дайте-но й мені закурити!» – гепнувся з невисокої лави долілиць. Ритка підбігла до п’яниці, схопила його попідруки й потягла до кімнати, щоб укласти в ліжко. Ганна й собі насилу ворушила язиком, раз по раз кусаючи шматок хліба, що його хвилин із п’ятнадцять виминала в руці, наче пластилін.
– Мамо, може, опше-то, й ви пішли б лягли, – попросила Рита.
– Йди на хер! – ошелешила жіночу половину стара Крадуниха й прудко схопила пляшку з горілкою, сама налила гіркої в склянку й так само хутко її випила.
– Мамо, йдіть спати, по-доброму прошу! – скипіла Маргарита.
– Іди в сраку! – не втихомирювалася п’яничка. – Мені й тут добре, відчепися, зміюко чортова!
– Мамо, опше-то, дайте нам, молодим, ще й самим посидіти-погомоніти. Це ж мій день народження, – трохи спокійніше попросила збентежена донька-іменинниця.
Тим часом стара Крадуниха вивалила на доньку каламутні сердиті очі, яких злякалися навіть Тетяна з Валькою, схопила зі столу величенький глиняний глечик, що його іменинниця позичила в молодої сусідки на компот, і зацідила посудиною в невисокі причинені двері крихітної кухні. Дрібні черепки важко брязнули на підлогу – і всі миттю затулили руками вуха.
– Тітко Ганно, все добре, сидіть коло нас, усе добре, – заторохтіла Валька, щоб хоч якось улагодити ситуацію.
– А ти хто така, щоб мені в моїй хаті таке говорити, га?! Панськовита білоручка! – розходилася Крадуниха. – Така розумна, кажеш? Розумна, бо дядька доброго маєш, то, думаєш, він для всіх вас вимолить райську долю?! Схуд, бідака, так, що дивитися нема на кого! Фу! – махнула головою, виплюнувши з рота гидкі пережовані окрушки. – А чи ти сама молишся?! Сама хоч щось для себе зробила, щоб заслужити теє щастя?! Та в чому твоє щастя, Яворівська білоручко?! У грошах?! Чого тоді їздиш сюди повсякчас із того грошовитого міста?! Хто тут тебе жде, га, признавайся?! Може, якийсь жонатий чоловік?!