Ритка зупинилася коло вхідних дверей, намірилася їх відчинити.
– Опше-то, життя несолодке випало! – відрізала.
– Та чи я так багато нагірчив у ньому? – Віктор і сам не розумів, кому поставив те питання – Ритці чи, мо’, собі?
– Ні, Вітьку, ти був найсолодшим у моєму житті! Тільки щось мені од цього, опше-то, не холодно й не жарко, – натиснула на клямку.
– Та зачекай, Ритко, я ж тільки спитати хотів, як ти? Що поробляєш після…
– …Після того, як знову стала жити сама? – обернулася до гостя. – Та добре! Я ж, опше-то, мало буваю сама, Вітьку, ти ж знаєш! Дружина хіба новин тобі не доносить? Що цього разу почув? Чи й справді просто так прискакав? – Маргарита наче вже й не поривалася до хати, присіла коло дверей, дістала пачку з сигаретами.
– Усе куриш…
– Угу, – тільки й мовила, затягаючись першим димовим кужелем.
– Тобі ще дітей народжувати, – проказав Віктор, здавалося б, заяложену фразу.
Почувши те, Ритка підвелася, викинула щойно прикурену цигарку й мовчки зачинила за собою двері веранди.
Але здибанка на цьому не скінчилася. Віктор узявся стукотіти у вікно, біля якого, знав, спала Маргарита. І настирливо просив:
– Ритко, ну вийди, будь ласка! Ритко, прошу, ну вийди!
Вийшла. А про що їм було говорити? Віктор здушив молоду Крадуниху в обіймах, обсипав жаркими цілунками, поволік у сінник, де лежав оберемок свіжого зілля. І зав’язла горе-парочка на тім бадиллі у ще одному солодкому гріху…
Минав другий місяць після офіційного розлучення Рити з Сашком. Молода Крадуниха знову стала смакувати солодку свободу. Часом посеред ночі вибігала до Віктора, а ще внадилася до сільського клубу, де за товаришок їй були вже набагато молодші дівчатка.
Щоправда, раз чи два на місяць, коли додому приїжджала Валька, то вона неодмінно забігала й до неї.
– Ну, як ти тут, подружко? – запитувала сільську товаришку Валька. – Усе воюєш зі своїми хатніми?
– Та воюю, – відказувала коротко Рита. – А ти як? Уся в сім’ї?
– Чому? Не тільки! У мене ж робота улюблена й дуже цікава! Я серед книжок живу, Ритко, а це однаково, що зі всім світом дружити! Правду хтось із великих сказав, що з книжкою навіть на безлюдному острові не почуватимешся самотньою. Не уявляю, як жила б я без улюблених письменників, їхні творів…
– Таж якось жила б, – утрутилася Рита. – Як ото я, – зареготала.
– Ой, Ритко, ну ти й сказонула! Тьху на тебе, – не добирала слів містянка. – Знаєш, про що я тепер мрію? – мовила, спираючись на спинку м’якого, з широкими бильцями крісла.
– І про що? – спитала Маргарита чи то з цікавості, чи то з увічливості.
– Я мрію зібрати велику бібліотеку з автографами сучасних письменників, – натхненно відповідала Валя. – Бач, зі столиці вони до нас рідко приїздять, але, сподіваюся, що незабаром я сама в службових справах до Києва їздитиму, уявляєш, Ритко?! – здійняла руки вгору й плеснула в долоні. – Там я бачитимуся з нашими популярними літераторами!
– Класно, – тільки й мовила Рита.
– Без мудрих людей, без їхніх порад, настанов, цікавих думок, Ритко, без цього всього ніколи не станеш мудрою, – вела своє Валька. – Не знаю, як ти тут в оцьому манюньому світику живеш… Наші ж люди навіть не уявляють, як воно там, за вікном, – згадала приказку.
Ритка дослухала подругу, намагалася щиро радіти з її захоплень, зрозуміти їх. Але насправді й не уявляла, як це – ставити питання й дивитися в живі очі тим, кого хіба в газеті чи по телевізору бачиш. Вона не відкидала того, що ось уже двадцять четвертий рік вариться в іншому, ніж Валька, казані. Але нікуди з нього вона не втече. Та й призвичаїлася вже. І нічого ліпшого не хотіла…
Валька їхала собі в обласний центр, а в Маргарити інші клопоти. От усі в селі повикопували картоплю, а в неї на городі ще й кіт не валявся. Андрон і носа не потикає на поле, йому б до бражки добратися й гепнути на ліжко. Мати й собі хіба вранці пару скопців розкопає – до першого сніданку… Баба… Та яка з неї робітниця?! Отож мусить Ритка когось на підмогу кликати. А кого ж, як не Аркашу, завсідного підручного?! А ще Людку-сестру з чоловіком Андрієм. Запряжуть коня та й виорють оті сімнадцять рядків із картоплею. А як не зберуть за день, то буде завтра… Однаково не копачкою гребти, спину гнути.
Так і вчинила цієї осені Маргарита. Скликала помічників, виорали картоплю, зібрали по кілька мішків маленької, середньої та великої – на деруни… Ґрунт коло Крадунишиної хати хоч і був од пирію абияк оброблений, але ж то чорнозем! Він таки не рівня піскам, що здебільшого панували в їхнім селі, а родючий, ядерний! Бодай у цім поталанило Чикунам. Уже не без їдла зимуватимуть.