Розділ тринадцятий (передфінальний)
Маргарита
…Восьмий місяць Ритка носила під грудьми мрію всього свого життя – дівчинку. Була певна, що всередині в непоясненно-тісному зв’язку з нею – її майбутня копія, що, як і мама, не любитиме, коли зав’язуватимуть на голові бантики, відмовлятиметься їсти подрібнену в супі напівпросмажену цибулю, ростиме така ж забудькувата, неуважна, розхристана, безпосередня… І любитиме життя таким, яким забезпечить її найдорожча в світі людина… І бавитиметься маленька дешевими іграшками, що їх трохи таки спроможеться купити незаможна неня. І вбиратиметься в штанята, що їх зносив двоюрідний братик… Але не вимагатиме більшого, бо не знатиме, що так можна. Вдовольнятиметься старими санчатами й велосипедом без двох із трьох задніх коліс, на якому каталися ще тітки Люда й Люба… Її колисатимуть у прадавній плетінці й годуватимуть чи не з останньої в цій хатині ложки-нержавійки. І ширитимуться людські перегуди про нікчемне виховання Чикунишиної байстрючки, але дівчинка однаково почуватиметься щаслива в своїй родині. Такій дивній, непутящій, нужденній і галасливій… Іншої вона не знатиме…
– Таки геть утратила сором, бо як то, щоб нагуляти байстрюка й отако світитися од щастя?! – не мирилися язикаті хвеськи з надто осяйним виглядом шалапутної Маргарити.
– Навіть після того, що накоїла її рідна сестра, вона все одно ходить радісна й така привітна до всіх, як ніколи! Безумна, та й годі, – тицяли пальцями, бачачи низеньку Маргаритку з незграбно причесаними непевного кольору космаками й величезним животом, з яким носилася, мов із торбою без ручок, притримуючи обома руками…
А їй і справді було начхати на придуркуватого Бізнесмена. Хіба розумний дійде до того, щоб крутити шури-мури з жінчиною сестрою?! Ну в яку таку пришелепувату голову може шибнути думка – зачинитися в сінникові й справляти пестощі-любощі прямісінько коло хати, де спокійно собі спить вагітна дружина?! Вчинити так, як остання падлюка?!
І то треба, щоб тієї ночі Маргариті приспіло попити кислого березового соку з дерев’яної діжки. Вийшла в сіни, почула знадвору підозріле шарудіння… Відкинула клямку, а за дірявими дверцятами старого сінника – напівголі Любка з Бізнесменом!
– Та щоб я ноги твоєї в цьому дворі не бачила, опше! – вигукнула Маргарита вслід Петьці, що, натягаючи штани, прошкував дрібними кроками до широкої стежки. – Фу, нерозбірливий і безбожний кнур, що суне своє смердюче запецькане рило, куди бачить! Геть! І тільки посмій до хати носа сунути! Поїдеш рибою торгувати вже без свого, опше-то, чоловічого хазяйства! Відріжу – й рука не здригнеться! – добряче налякала зрадника-ловеласа…
А Любку оминула, ба й не глянула на безсоромну сестрицю… Відтоді, хоч і приїздила вона зрідка, Рита не вела з нею мови. Ішла геть, щоб і очі не бачили. Але нічого не виказувала, погані не неї не виливала… Нехай живе… Бо в Маргарити – своє щастя. Тільки б йому не шкодили…
Народжена посеред спекотного літа Катеринка була для Маргарити і сонцем вранішнім, і квітами мальовничими, і наснагою живодайною, і радістю незрівнянною… Бізнесмен зник, як мильна бульбашка, тож і на доччині хрестини не явився. Бо ніхто не кликав, та й бажання, видно, не мав… Безжурна Маргарита зажила донечкою, тішилася нею днями й ночами, ба навіть про чоловічу увагу призабула… Випали мужики з її життя, як гривеньки спорадичні, що не трималися її кишень, аж поки маленька почала бігати.
А як донька попід столом уже без сторонньої помочі тупотіла, то стали заходити до Ритки старі знайомі, кликати на всілякі бенкети, припрошувати у веселі компанії. Брала з собою маленьку і йшла, де стрічали… Не стямилася, як знову поринула з головою в те життя, що його проживала до народження доньки. Веселощі, гості, пиятика й кавалери-зальотники, геть їй не потрібні. Ритка віддавалася пристрасті, себто зголошувалася на інтим настільки легко, наскільки байдужі їй були всі її нічні полюбовники. Аби вдовольнитися й відчути себе бажаною. Тож мудрість Ритиних коханців полягала лишень у тому, щоб удати, ніби цієї миті їхня обраниця жадана, як ніхто у світі.
– Скажу, кумочко, що ліпше я, опше-то, житиму сама, ніж з таким, як моя мати прожила, – ділилася Маргарита думками з Валькою, що в першій парі хрестила Катеринку. – За дитину життя віддам, а про зрадників отих пропащих і думати не хочу. Усі вони однакові!
– Бо водишся з однаковими, – прикидала в словах наслідки своїх спостережень розумашна Валька.
Вона вельми хотіла стати в пригоді непутящій подрузі. Вважала, що Маргарита невимоглива до своїх кавалерів, як і до себе. Та й загалом до свого життя. А щоб від когось щось вимагати, то треба хоч трохи кимось бути.