– Чому до якого хазяйського хлопця не придивишся? – підкреслювала Валька кумині хиби й прогріхи. – Нехай і плохенький, як баба моя каже, але щоб спокійний і добродушний був, тебе з дитинкою шанував… Нащо тобі гультяї, вони ж ненадійні, брехливі?!
– Валько, опше-то, все, що ти кажеш, я вже казала собі сама. Але, як бачиш, долю маю материну!
– Ти б не думала так, кумочко, і не материне, а своє життя проживала б! – відповідала Валька. – Звісно, ми вспадковуємо щось батьківське і не відповідаємо за перейняте від них. Та коли людина розумна, то бореться з тими вадами; як має мінуси, то старається їх не виявляти… Своєю поведінкою ми можемо вичищати генетику й уже своїм дітям передавати кращий спадок, ніж дістався нам… Це як квітник, що його треба прополювати…
– Нічого не виходить, кумасю, хоч як старалася…
– А ти, кумочко, хіба старалася?
Ритка лише цілувала Катеринку в голі сіднички й обсмоктувала, наче вони медові, манюні пальчики на доччиних ніжках.
– Оце моє щастя! – констатувала. – Іншого мені не треба.
…Катеринка любила, коли до мами в гості приходили кавалери. Так, наче маленькій бракувало чоловічого голосу, рук, духу… Дід Андрон ніколи з нею не бавився: він хіба пиячив, сварився та спав. А ті, що до мами в гості приходили, навіть цукерками пригощали й попід руками лоскотали. Було, й на коськах катали. Нечасто, але ж траплялося таке!
От і цього разу, коли до хати зайшов давній мамин знайомий, чи то пак завсідний помічник Аркадій (син абиякої хазяйки Лєнки-Бевкотухи), трирічне дівча скочило гостеві простісінько на коліна й стало скубти за носа, за вуха й за волоски, що йоржилися з них. Аркадій і собі навдивовижу файно бавився з Катею. Рита аж задивлялася на їхнє цілковите порозуміння. От він до вишні її доньку відніс, і там вони вдвох заповзялися дірки-узори в листках витинати… А потім розкрутив її літачком крилатим… І води їй підніс, і, граючись у піску, казками розважив…
– Ти б їй книжку яку купила вже, – звернувся до Рити з наукою-порадою Аркадій.
– Угу, – тільки й мукнула матуся.
Аркаша знав, що Рита не зробить цього, бо забуде, тільки-но він за ворота вийде. Забудькуватість – ото була Ритина подружка – приятелька!
Коли випорожнив од гною цілого поросячого хліва, ще й попідгрібав докупи те лайно знадвору, то добре вимив руки – до вечері з Маргаритою наготувався.
– Налий-но й мені повну, – з кухні ледь не рачки виліз п’янезний, як квач, Андрон.
Рита лише зирнула в його налигані очі й зрозуміла: виконає те бажання беззастережно.
– Але тільки одну! – кинула.
– Боїшся, що тобі буде мало й бахурові твоєму?! – засичав Андрон.
Тепер, як і чимало літ поспіль, він скидався на страхітливого Змія з казочки про Кирила Кожум’яку, що її Аркаша вже встиг розповісти малій Катеринці. Рідке, роками немите волосся дибилося сторчака й нагадувало лісову галявину, якою зважилися б прогулятися хіба брудні Крадунишині поросюки, що, коли б не Бевкотушин син, потонули б у власному гною. Фіолетовий ніс, трохи світліші, проте вкриті відразливою синявою худющі щоки запали в беззубу пащеку, що не висихала од горілки. Тілом спитий, сухорлявий, як кістяк, Андрон скидався на Кощія Безсмертного. Ось тобі й наочний екземпляр, дитинко! Не треба й казок читати.
– Нате, і йдіть собі, – Рита налила в склянку бурчанки, простягла батькові, що його тим словом досі не називала.
Андрон перехилив гранчак, а тоді сильно закашлявся, обквацявши мутним харкотинням і своє підборіддя, й Аркадіїв припіл. Проте спокійний гість-помагач, як завше, змовчав. Андрон постояв хвилину-другу, так-сяк смакуючи випите, і твердою полінякою звалився долу. Аркаша мовчки підняв безтямного п’яничку й поволік у кімнату на диван.
Розпивши з Ритою на двох цілу півторачку горілки, трудяга став прощатися. Але добряче захмеліла хазяйка спинила безвідмовного помічника, спитавши:
– А що, Аркашко, ти, опше-то, більше не хочеш мене? – звела очі, кинула зухвалим поглядом у хлопцеві зіниці.
– Хочу, – спокійно відповів Аркаша.
– Чого ж не просишся до мене під спідницю? – криво вискалилася.
– А що мені з того? – відповів запитанням на запитання.
– А ти, опше-то, спробуй – дізнаєшся, – досвідчена любоцайка підступилася впритул до кавалера, вп’ялася в його закляклі губи своїми, на диво проворними. Однією рукою міцно обхопила за шию, а другою забралася в самісіньку ширіньку. Аркадій від такої ґвалтовної несподіванки вмить змокрів.