– Ну, і не так давно відкрилася вона мені, що, опше-то, попробує ще раз щастя поспитати. Мовляв, Олег хоч і непоказний на вроду, але негулящий, роботящий, душу добру має… І що ти думаєш? Тільки-но вона сміливих од нього кроків почала дожидати, як… Ну, ти, опше-то, сама знаєш…
– Ох-хох, – скривилася Валька. – Але як саме все сталося? Як він помер?
– Якогось вечора пожалівся домашнім, що серце поколює, – вела обізнана зі справою Ритка. – Батько, опше-то, порадив прилягти, одпочити, бо вдень роботу якусь вельми тяжку робили. Дрова возили з лісу, чи що… Ну, ліг Олег. Зранку встав і знову за серце вхопився, сказав, що кольки не минають. Поїхав у район, у лікарню. Там, опше-то, теж лежати порекомендували. Але він вернувся додому, сказав усім, що йому вже ліпше. І ото наколов гору дров, увечері самогонки добряче хильнув та й ліг спати. А вранці сина мама-татко вже не добудилися… Бач, яке горе! І знову те все переживай нашій Марійці, – захитала головою.
– Ох-хох, – зітхнула Валька. – От чому так сумувала Марійка останнім часом, – Валька згадала, якою подругу зустріла на вокзалі.
– Уявляєш, як їй було на похороні?! Вона прийшла, але стояла збоку, навіть не прощалася з Олегом, бо нащо? Щоб люди знову, як колись, почали говорити?… – додала Ритка.
– Бідолашна… Ох-хох, але мусить якось і це пережити… Ритко, а ти неодмінно перекажи їй слова покійної Галини! – наказала Валька кумі. – Мабуть, вони вже сходитися думали, а тут – отака біда…
– Ой, Валько, що ж мені, горопасі, робити?! Чому мене пустий не пускає до церкви? – Ритка згадала, чого прийшла до куми. – Горітиму я, мабуть, у пеклі, як найбільша грішниця! – скривилася.
– Не горітимеш, – тільки й мовила Валька.
– Чого ти так кажеш? – очі Маргаритині розширилися.
– Чи ти хоч знаєш, що воно таке, те пекло?
– Ну, як що? Вогонь… ну… все горить, люди кричать, у казанах киплять…
Валька взялася накривати на стіл, щоб пригостити подругу бабусиними великодніми ласощами.
– Не такий простий цей світ, як ти думаєш, – мовила внучка Яворівської. – Тому нам, людям, непросто його осягнути… Ісус навчав притчами. Коли казав, що пекло подібне до геєни огненної, то мав на увазі єрусалимське смітничище. А колись, як і тепер, сміття спалювали, тому ми й згадуємо про вогонь. Пеклом Ісус назвав смітник. Місце самотності й покинутості, місце, де немає Бога.
– Ого, – Ритка почухала за правим вухом, хоч і не свербіло.
– Але людині, яка жила на землі без Бога, і на тому світі бути з Ним стане за муку. Для такої людини пекло – бути з Богом. Бо коли ти прожив у темряві й раптом виходиш на світло, то починаєш бачити весь свій бруд, – Валька різала на чималі шматки запашну паску. – Якщо ти чинила зло людям, ненавиділа їх, то як почуватимешся при Богові? Правильно – зле. Тому тобі ліпше бути на отому звалищі. Тобто пекло – це не завжди кара, щоб ти знала…
Ритка мовчала, проковтнувши разом зі слиною, яка нестримно набігала через апетитні аромати, всенькі слова.
– Але отой пекельний стан покинутості для людини – жахливий, він нестерпний, – закінчувала Валька. – Сядь-но в поїзд і їдь безперестанку сама-самісінька у вагоні… і ніколи нікуди не доїдь. Уявляєш, який це гнітючий стан?
– Ой, не кажи, – знову ковтнула Рита. – Капець який гнітючий, – повторила.
– Пам’ятаєш, як Ісус зустрівся з гадаринським біснуватим? – спитала Валька куму.
– Еге! – збрехала Маргарита.
– Він на «Бога-Любов» казав: «Не підходь, ти мене мучиш!» Тобто для людей, які уподібнюються до гадаринського, Христос є мука, розумієш?
Ритка мовчала. Дивилася на розумашну куму, намагалася якнайліпше почути все, що вона каже. Але то не дуже виходило.
– Сходи до сповіді, – порадила Валька.
– Та я хотіла! – трясонула долонями, відтак зітхнула. – Але хіба нашому батюшці я розкажу про себе всю правду?! Тож я з сорому чисто згорю!
– То дядькові моєму, батюшці Романові, висповідайся. Він усякого наслухався… У колонії від засуджених, знаєш, яку правду вислуховує! Але і їм старається допомогти.
– Добрий він у вас, кумко! Завше такий… якийсь… осяйний, полюдський, простий! Ну, гаразд, може, сьогодні ввечері прийду ще, то й про сповідь умовлюся з вашим батюшкою, – відповіла Рита й хутко перехилила келих із червоним вином, що вже давно муляв їй очі. Узялася ласувати куминим почастунком, тому, певна річ, про сказане досі забула.
Коли ж кума Рита полишила двір Яворівської хати, невдовзі сюди завітала чимала Даринина родина. Сини, донька, зять, невістки, онуки, правнуки… Заполонив невеличку хатину гомін палко-радісний, душевні перемовини-обіймання, щирі поради-зичення, залунали поклики «мамочко-мамусю», «бабусенько-прабабусю»… І зажила Даринина хата щастям земним, людським, безмежним.