«Я теж мріяв стати відомим, – писав юнак, нерівно всміхаючись. – Вважав, що й такі, як я, можуть досягти успіху і стати щасливими. Але помилявся…»
Захар признався, що згодом мати пропила його скрипку. Потім стала виносити з дому слоїки з квашениною, картоплю, сало, що його він із молодшою сестрою по дещиці брали засмажувати супи-борщі… Ще за півроку почав зникати посуд, одяг, постіль… Захар більше не міг навчатися музики й малювання, навіть до школи ходив рідко, бо хтось мусив чатувати хату.
А тоді…
«Я вбив її, – вивів хлопець на папері жахливі слова. – Бо вона… змушувала сестру… торгувати собою… заробляти гроші… на пиятику… Вдарив її, вона впала на зацементований поріг і… Тому я тут…»
Татко не знав, що тоді й відповісти. Хіба те, що хлопець мусить якимось чином очиститися, звільнитися від тягаря, який тис на нього…
«Я стараюся, – відповів хлопець. – Тому й малюю тільки світлі й радісні спогади з життя… Я був колись щасливим. А коли людина втрачає майбутнє, то живе минулим».
«Жити – це вже щастя, – сказав тоді татко. – Лишень треба навчитися – просто жити».
– От ми й старалися бути щасливими в нашому простому й заразом такому складному житті, – закінчила мати Тамара. – Багато всього пережили… Втратили Зойку з діточками… Та навіть коли не стало твого татка, я не зневірилася: живу тобою, родиною…
Нині, згадуючи материні слова, Марійка все ж не могла втихомиритися.
Чого ж так плачеться їй скрушно й давлюче, що аж дихати несила?
Не знала Марійка.
Чи знала, але боялася признатися?
Може, стидалася? Стидалася, що й утретє з парубком сходилася, та Бог і його хутчій до себе забрав?!
«Нема чого добрим, як сама Любов, людям, робити на цім світі», – сказав хтось на Василевому похороні.
Те саме почула й коли хоронили Олега Теслю…
«Може, й так. Може, добрим на небі прихисток, а нам, грішним, тутечки дорогу до неба вимолювати. Під отими іконами, що на стіні, над ліжком. Або найліпше в церкві… У монастир я не гожа. Бог тому свідок… Як нема щастя, то не позичиш».
Так думалося Марійці, доки знову не почула Оленчиного:
– Мамо, ви плачете?
«Авжеж ні, дитинко, – відповіла врешті мовчки й передусім собі. – Чого ж не зрозумію ніяк, що не треба нарікати на життя, бо в мене є ти – здорова й розумна донечка! І вчишся на відмінно, і гарна помічниця, і слухняна, і вмієш дякувати, і споболювати, і небайдужа, й добре знаєш, що воно таке – поважати старість… Але затялася твоя матінка жаліти себе, ніде пристановища собі не знайде: то по монастирях їздить, то кладовищем бігає – не тішиться з того, що має, що дала їй доля…»
Марійка наче переродилася цієї пори. Наче видужала й позбулася найдошкульнішої болячки в світі!
– Моя ж ти квіточко, – пригорнула кровиночку, плачучи тепер уже з радості, – моя ж ти надієчко…
На другий день Великодня Валька зібрала пакунок із харчами та паскою для посиденьок із подругами. Пішла спершу до Марійки. Дорогою, за чепурними воротами одного з дворів, почула, як плинув ніжною луною чарівливий жіночий спів: «Попід гаєм зелененьким брала вдова льон дрібненький…» Про Марійку… Так, ніби на замовлення пісня звучала…
«Чи десь іще так чудово співають народних, як у нас? – подумалося Вальці.
Вона обожнювала слухати й брати участь у грамотному, як його називала, виконанні дво– або й триголосся, що вдавалося хіба літнім полісянкам, які зналися на народному співі.
– А це вже по-нашому, – аж уголос промовила, коли почула не спів, а радше волання в стилі «хто-куди». То так молодь виводила й досі популярну на селі «Дым сигарет с ментолом».
Ось і Марійчина господарка. Ошатний двір, пофарбовані в яскраво-блакитний колір віконниці й такі самі лавки; попід світло-голубими хатніми стінами виструнчилися високі стебельця жоржин. Іще трохи – й займуться вони цвітом пишним, барвистим, веселковим… Як саме життя.
Увійшла до хати. У першій кімнаті, як і десять літ тому, на найвиднішому місці, високо, попід стелею, – портрет молодого голубоокого юнака, якому досі Марійка дарує квіти, кохаючи його й дотепер.
Збоку, трохи нижче, – виразний малюнок самотнього лебедя (чи, може, лебідки), що знайшов пристановище на мілкій воді посеред густої зелені.
Ні, не розкаже Марійка навіть найліпшим подружкам-кумочкам-нерозлийвода, хто автор цієї роботи і що вона означає, бо не впевнена, чи зрозуміють, чи не пустять селом плітку про Марійчиного батька-тюремника…