Рей Бредбері
Із праху посталі
Присвячую двом помічникам при народженні цієї книги: ДОНУ КОНГДОНУ, хто був зі мною на початку, в 1946 році, і ДЖЕННІФЕР БРЕЛЬ, котра допомогла закінчити її в 2000 році. Зі вдячністю та любов’ю
Пролог
Ось і красуня
На горищі, де весняними днями краплі дощу ніжно торкалися даху, а грудневими ночами геть недалеко, за кілька дюймів од себе, ти відчував шар снігу, покоїлася Тисячу-Раз-Прабабуся. Вона не жила і точно не була повністю мертва, вона… покоїлася.
І тепер, напередодні Величної Події, на порозі Величної Ночі, коли ось-ось грандіозно розпочнеться День повернення додому, її треба відвідати!
— Готова? Я заходжу! — голос Тімоті слабо донісся знизу, а дверцята люка затремтіли. — Чи ні!?
Тиша. Єгипетська мумія і не поворухнулася у відповідь.
Вона стояла в темному закутку, як стара безплідна сливина або покинута й обгоріла прасувальна дошка, ніби полонянка часу. Її руки і зап’ястки були прив’язані на сухих, немов древнє річище, грудях, крізь зашиті повіки дивилися її очі-щілинки глибокого синього кольору, як лазуритові камінці. Проблиск пам’яті відчувався, коли всохлий язик ужем звивався в її зморщеному роті, свистячи і пошепки зітхаючи, видобував кожну годину кожної втраченої ночі чотири тисячі років тому, коли вона була дочкою фараона, вдягалася в павутинну білизну і подихово-теплий, але легкий шовк із коштовними каменями, що обпікали її зап’ястя, коли вона бігала мармуровими садами, звідки споглядала, як у вогненному єгипетському повітрі вибухають піраміди.
Ось Тімоті підняв припорошену кришку люка й окликнув опівнічний горищний світ.
— О, Красуня!
Із губ стародавньої мумії злетіла хмарка пилу.
— Більше не красуня!
— Тоді бабуся.
— Хіба раз бабуся? — послідувала м’яка відповідь.
— Тисячу-Раз-Прабабуся?
— Уже краще, — старечий голос збив порох у безшумному повітрі. — А вино?
— Вино! — Тімоті підвівся з флакончиком у руках.
— Який урожай, дитя моє? — пробурмотів голос.
— До нової ери, Прабабусю.
— За який рік?
— За дві тисячі до нової ери, навіть майже три.
— Відмінно, — з висохлої посмішки злетіла димка пилу. — Підійди.
Пробираючись крізь купу папірусу, Тімоті дістався до Колись-Красуні, чий голос був усе ще неймовірно прекрасним.
— Дитя? — вимовила висохла посмішка. — Ти боїшся мене?
— Завжди, Прабабусю.
— Промокни мої губи, дитя.
Він простягнув руку, щоб краплинка змочила тремкі вуста.
— Ще, — прошепотіла вона.
Ще одна крапля вина торкнулася порохнявої посмішки.
— Все ще боїшся?
— Ні, Прабабусю.
— Присядь.
Він видерся на віко скрині з намальованими ієрогліфами воїнів, собакоподібних богів і богів з левовими головами.
— Чому ти тут? — хрипко вимовив голос з-під безтурботного й сухого, немов древнє річище, обличчя.
— Завтра Велична Ніч, Прабабусю, я чекав її все життя! Сім’я, наша Сім’я, приїжджає, прилітає з усього світу! Розкажи мені, Прабабусю, як все це почалося, як збудували цей дім, звідки ми прийшли, а ще…
— Досить! — приглушено обірвав його голос. — Дай-но пригадаю тисячу полуднів. Дай пірнути в глибокий колодязь часу. Втишився?
— Втишився.
— Тож, — пролунав шепіт крізь чотири тисячі років, — ось як це було…
Розділ 1
Місто і місце
Спочатку, промовила Тисячу-Раз-Прабабуся, було просто місце на довгій трав’янистій рівнині і пагорбі, де нічого не росло, крім трави й дерева, безплідного та кривого, немов чорна блискавка, поки не виросло місто і не з’явився Дім.
Ми всі знаємо, як спроквола місто може вибиватися в пір’я, аж раптом не заб’ється його серце і не пожене вулицями людей, ніби кров, на приписані їм місця. Але як, спитаєтеся ви, з’являється будинок?
Так-от, росло-було собі дерево, що його один лісоруб, який тримав шлях на Далекий Захід, торкнувся і припустив, ніби воно старше від тих часів, коли Ісус ще пиляв дрова й стругав дошки у дворі свого батька, або Понтій Пилат умивав руки. Подейкували, дерево викликає будинок з негоди і подорожей у часі. Як тільки Дім опинився на місці, то глибоко вкорінився підвалами в китайських могилах. Він був настільки прекрасним зі своїм лондонським фасадом, що сім’ї на фургонах, подивившись угору перед річковим бродом, починали вагатися: якщо це порожнє місце годилося для папського палацу, пам’ятника королю або обителі королеви, то навряд чи є причина йти звідси. Фургони зупинялися, коней напоїли, і не встигли сім’ї роззирнутися навколо, а їхнє взуття та їхні душі вже пустили коріння, їх так приголомшив той Дім нагорі, під деревом у формі блискавки, що здавалося, варто їм піти геть, і він буде переслідувати їх уві сні та зіпсує враження від будь-чого попереду.