Здавалося, він проваливсь у гігантську пташину клітку, в якій замкнули зграю опівнічних створінь. Усі вони поспішно злітались, одначе в будь-який момент були готові податися геть, аж тут пролунав потужний розкат грому, хоча блискавки так ніхто і не помітив. Усе застугоніло, остання грозова хмара, ніби кришкою, накрила залитий місяцем дах Будинку, і вікна, одне за одним, з гуркотом зачинились, грюкнули двері, небо було чистим, дороги — порожніми.
І серед усього цього приголомшений Тімоті гучно вигукнув від захвату.
Враз тисячі тіней обернулися до нього. Дві тисячі звірячих очей запалали жовтими, зеленими та сірчасто-золотими кольорами.
І карусель на шалених обертах закрутила сповненого безглуздою радістю Тімоті й відкинула до стіни, де він, нерухомий та нещасний, міг тільки спостерігати за круговертю форм та розмірів задимлених облич, що проступали із туману й мряки. Він бачив копита на ногах, які, дрібочучи, висікали іскри, аж доки хтось не відірвав його від стіни, струсонувши з усієї сили!
— То ти, певно, Тімоті! Так, так! Руки занадто теплі. Обличчя і щоки занадто гарячі. На чолі виступає піт. Я вже багато років не пітнів. Що це? — Кремезний та волохатий кулак ткнув Тімоті в груди. — Це що, твоє сердечко? Гупає, як кувалда? Так?
Бородате обличчя похмуро дивилося на нього згори вниз.
— Так, — відповів Тімоті.
— Бідний хлопчина, нічого страшного, ми його скоро зупинимо!
І під вибухи реготу холодна рука і місячне обличчя, похитуючись, закружляли в колі танцю.
— Це, — сказала Мати, що раптом опинилася поруч, — був твій дядько Джейсон.
— Щось я його не злюбив, — прошепотів Тімоті.
— Ти не зобов’язаний любити, синку, не зобов’язаний любити нікого. Як то кажуть, не той розклад карт. Він керує похороном.
— Навіщо, — запитав Тімоті, — скеровувати їх, якщо існує тільки одне місце, куди вони ведуть?
— Гарно сказано! Йому потрібен учень!
— Тільки не я, — вимовив Тімоті.
— Тільки не ти, — відразу повторила Мати. — А тепер запали ще свічок. І подай вино. — Вона простягнула йому тацю, на якій стояли шість наповнених по вінця кубків.
— Це не вино, Мамо.
— Це краще, ніж вино. Ти хочеш чи ні бути таким, як ми, Тімоті?
— Так. Ні. І так. І ні.
Скрикнувши, він упустив усе на підлогу й побіг до вхідних дверей, щоб розчинитися в ночі.
За порогом грозова лавина крил уперіщила його по обличчю, руках, долонях. Глибоке збентеження проїхалось його вухами, вдарило по очах, із силою розімкнуло кулаки на вже піднятих для захисту руках, коли в жахливому реві поховальної лавини Тімоті розгледів обличчя із жаскою посмішкою і вигукнув:
— Ейнаре! Дядьку!
— Або навіть дядьку Ейнаре! — закричало обличчя, а відтак міцні руки підкинули його високо в нічне небо, де його, відірваного від землі та наляканого, сміючись, підхопив чоловік із крилами.
— Як ти дізнався, хто я? — закричав чоловік.
— Тільки один дядько має крила, — видихнув Тімоті, коли вони пролітали над дахами, мчали щодуху повз залізні ґоргульї, пронеслися над черепицею і вже роздивлялися фермерські угіддя, роззираючись на схід і захід, на північ і південь.
— Лети, Тімоті, лети! — кричав великий дядько з крилами кажана.
— Лечу, я лечу! — ахнув Тімоті.
— Ні, по-справжньому лети!
Добрий дядечко, сміючись, підкинув його, і Тімоті падав, розмахуючи руками, падав і кричав, благаючи, щоб його знову зловили.
— Нічого, нічого, у свій час! — сказав дядько Ейнар. — Думай. Бажай. А забажавши — дій!
Тімоті заплющив очі, пливучи серед величного трепету крил, які заповнили небо і затьмарили зірки. Він відчував маленькі бутони вогню на лопатках, бажав більшого, відчував, як ростуть і прорізаються крильця! Чорт забирай. Чорт його забирай!
— У свій час, — мовив дядько Ейнар, угадавши його думки. — Одного дня, або ти мені не небіж! Швидше!
Вони ковзнули по даху, зазирнули на горище, де серед дюн літала уві снах Сесі, підхопили жовтневий вітер, який підняв їх аж до хмар, і м’яко опустилися на ґанок, де дві дюжини тіней з туманом замість очей зустріли їх шумом і зливою оплесків.