Обернувшись, Прадідусь опинився всередині. На крутому повороті, який потяг промчав, мов ракета, він присів на руки молодої леді.
— Вибачте! — підскочив Прадідусь.
— Вибачаю, — дівчина по-іншому поклала руки.
— Ніяких проблем, нічого страшного! — Стара-престара істота впала на сидіння навпроти. — Дідько! Трошки дах поїхав, ану на місце! Чортівня!
Кузени навіть вуха йому прочистили.
— Пам’ятайте, — прошипів він крізь зуби, — поки ви, молодняк, там казитеся, тут — я, Тутанхамон, щойно з могили.
— Проте… — камерний квартет посмикав його повіки. — Ми зробимо тебе молодим!
Вони запалили ґніт в його животі до бомби в його грудях.
— Ні!
Прадідусь смикнув за шнур. Відкрився люк. І кузени провалилися в нескінченний лабіринт блискучих спогадів: тривимірних фігур, таких же багатих і теплих, як дівчина через прохід. Кузени впали.
— Стережись!
— Я заблукав!
— Пітере?
— Я десь у Вісконсіні. Як я сюди потрапив?
— А я на пароплаві подорожую по річці Гудзон. Вільяме?
Десь далеко відізвався Вільям:
— Певно, це Лондон. Боже мій! Газети пишуть, що сьогодні двадцять друге серпня тисяча вісімсотого року!
— Сесі?! Це ти зробила!
— Ні, я! — звідусіль лунав голос Прадідуся. — Ви все ще у моїх вухах, чорт забирай, але живете в старі часи й місцях моїх спогадів. Бережіть голови!
— Зажди! — вимовив Вільям. — Це Великий каньйон чи твій довгастий мозок?
— Великий каньйон. Тисяча дев’ятсот двадцять перший рік.
— Жінка! — вигукнув Пітер. — Тут, переді мною.
І справді, ця жінка була прекрасна, як і весна двісті років тому. Прадідусь не міг згадати її імені. Просто дівчина з суницею в літній полудень.
Пітер потягнувся до казкової примари.
— Геть! — закричав Дідусь.
І обличчя дівчини вибухнуло в літньому повітрі й зникло на дорозі.
— От дідько! — вигукнув Пітер.
Його брати біснувалися, ламаючи двері та відпираючи вікна.
— Боже мій! Погляньте! — закричали вони.
Тому що спогади Прадідуся охайно лежали поруч, ніби сардини, мільйон углиб, мільйон ушир, розкладені за секундами, хвилинами, годинами. Ось чорнявка розчісує волосся. Онде біжить або спить якась блондинка. Всі замуровані в стільниках кольорів їх літніх щічок. Повсюди сліпучі усмішки. Їх можна обирати, розглядати, відкладати та знову брати. Варто скрикнути: «Італія, тисяча сімсот дев’яносто сьомий», — і вони затанцюють в теплих павільйонах або пролетять роєм світлячків.
— Дідусю, а Бабуся знає про них?
— Є ще!
— Тисячі!
Прадідусь відхилив тюль спогадів.
— Ось!
Тисяча жінок бродила лабіринтом.
— Браво, Дідусю!
Од вуха до вуха він відчував, як вони копирсаються в містах, провулках, кімнатах.
Поки Джек не схопив одну самотню і прекрасну леді.
— Попалася!
Вона обернулась.
— Дурень! — прошепотіла жінка.
Тіло прекрасної жінки згоріло. Підборіддя всохло, щоки та очі запали.
— Бабусю, це ж ти!
— Чотири тисячі років тому, — пробурмотіла вона.
— Сесі! — Дідусь шаленів. — Запхни Джека в яку-небудь собаку або дерево! Куди завгодно, тільки не в мою безглузду голову!
— Геть, Джеку! — скомандувала Сесі.
І Джек вийшов.
І тут же переселивсь у вільшанку, що сиділа на гілці.
Змарніла Прабабуся так і стояла в темряві. Внутрішнім поглядом Прадідусь вернув їй молодше тіло. Її очі, щоки і волосся вбралися знову в колір. Він охайно поклав її в александрійському саду, коли той був юний.
Прадідусь розплющив очі.
Сонячне світло засліпило кузенів, котрі все ще лишалися з ним.
Дівчина все ще сиділа через прохід.
Кузени аж підскочили, ховаючись за його поглядом.
— От дурні! — промовили вони. — Навіщо гаяти час на старих? Якщо вже зараз є щось свіженьке!
— Так, — прошепотіла Сесі. — Зараз же! Я переміщу розум Дідуся в її тіло і сховаю її сни в його голові. Він сидітиме тихесенько. А всередині ми всі будемо акробатами, гімнастами, лиходіями! І кондуктор пройде, навіть не здогадуючись.
Голова Прадідуся сповниться диким сміхом, оголеним натовпом, у той час як його істинний розум буде в пастці голови цієї прекрасної дівчини. Як же весело в потязі в жаркий полудень!
— О, так! — всі закричали.
— Ні. — Прадідусь дістав дві білі таблетки і проковтнув їх.
— Стій!
— Чорт забирай! — видихнула Сесі. — Це був такий прекрасний, зловісний план.
— На добраніч, солодких снів, — вимовив Прадідусь. — А ви… — він сонно подивився на дівчину через прохід. — Ви тільки що врятувалися від злого фатуму, юна леді, гіршого за смерть чотирьох кузенів.