Ахнули численні тіні на нараді. Кімнатою покотився приглушений шум голосів: — Ні, ні, ні.
— Але це так, — мовив Батько у древньому савані. — Колись війна була просто між християнами, мусульманами і нами. Поки вони вірили в життя, де є місце проповіді, і не вірили в нас, ми мали щось більше від міфічної плоті. Нам було за що боротися задля виживання. Але тепер, коли в світі повно воїнів, які не нападають, а просто відвертаються або проходять крізь нас, навіть не вважають нас і вполовину реальними, ми — обеззброєні. Ще одна хвиля зневаги, ще одна колосальна злива нічого з нізвідки, й апокаліпсис, що наближається, всього лише одним зневажливим поривом вітру задме наші свічки.
Піщана буря покриє весь світ, і нашої Сім’ї не стане. Знищена однією фразою, тільки-но в неї повірити й покластися на неї: «Вас не існує, вас не існувало, вас ніколи не було».
— Ох. Ні. Ех. Ні, ні, — знову всі зашепотіли.
— Не так швидко, — попросив Тімоті, не встигаючи записувати.
— Який у нас план наступу?
— Пробачте, що?
— Ну, — сказала темна невидима прийомна мати Тімоті Видимого, Тімоті добре освітленого, усім очевидного, — ти описав жорстокі обриси Армагеддону. Ти нас ледве не знищив словами. Тепер вескреси нас, дай нам стати наполовину Жовтневими людьми, а наполовину кузенами Лазаря. Ми знаємо, проти кого боремося. Зараз скажи, як нам тепер перемогти? Розкажи про контрнаступ, будь ласка.
— Ось так уже краще, — сказав Тімоті, висолопивши кінчик язика між зубами й поволі записуючи неквапливі слова матері.
— Проблема в тому, — втрутився примарний пасажир, — що люди мають повірити в нас лише до певної міри! Якщо вони повірять у нас надто сильно, то почнуть кувати бойові молоти й гострити кілки, робити розп’яття й шліфувати дзеркала. Прокляття на нашу голову, якщо ми зможемо, прокляття на нашу голову, якщо — ні. То як же воювати і водночас не показувати, що воюємо? Як заявити про себе, не привертаючи багато уваги? Як сказати людям, що ми не померли, хоч і поховані належним чином?
Темний батько задумався.
— Розпорошитися, — промовив хтось.
Присутні за столом як один обернулися, щоб глянути, з чиїх вуст пролунала пропозиція. Тімоті. Він підвів очі, розуміючи, що заговорив мимохіть.
— Повтори, будь ласка, — звелів Батько.
— Розпорошитися, — сказав Тімоті, заплющивши очі.
— Продовжуй, дитя моє.
— Ну, — сказав Тімоті, — подивіться на нас, ми всі в одній кімнаті. Подивіться на нас, ми всі в одному Будинку. Подивіться на нас, ми всі в одному місті!
Тімоті замовк.
— Ну? — сказав закутаний у саван Батько.
Тімоті пискнув, як мишка, і миша вискочила з-під його лацкана. Павук на шиї затремтів. Ануба здійняла лемент.
— Ну, — сказав Тімоті, — у нас в Будинку не так багато місця для всіх листків, які падають з неба, для всіх тварин, які ходять у лісі, для всіх кажанів, які літають у небі, для всіх хмар, які приносять дощ. У нас залишилося всього кілька веж, одну з яких зараз займають примарний пасажир і його медсестра. Ця вежа зайнята, й у нас залишилося тільки декілька ящиків для старого вина, у нас залишилося тільки декілька шаф для найтонших ектоплазм, у нас зосталося лише трохи місця в стінах для нових мишей, у нас зосталося лише декілька кутів для нової павутини. А раз так, то ми повинні знайти спосіб розпорошити душі, розселити люд із Будинку в безпечні місця по всій країні.
— І як ми це зробимо?
— Ну, — сказав Тімоті, відчуваючи, що всі витріщилися на нього, бо, зрештою, він був лише дитиною, яка роздавала усім цим стародавнім людям поради, як їм варто жити, точніше, вийти у світ і продовжувати своє неупокоєне існування.
— Ну, — продовжував Тімоті, — в нас є одна, хто може цим зайнятися. Здатна обнишпорити країну в пошуках душ, порожніх тіл і життів, і коли знайдуться великі, хоч і неповні, посудини й крихітні, наполовину порожні склянки, вона зможе взяти ці тіла та спустошити ці душі, звільнивши місце для охочих мандрувати.