— Вона давно померла? — запитав Тімоті.
— Краще поцікався, — відповів Батько, — коли вона збирається народитися.
— Але ж вона народилася давним-давно, — здивувався Тімоті. — Не можу розібрати дату. Звичайно…
— Звичайно, — сказав високий, худий, блідий чоловік на чолі обіднього столу; він з кожною годиною ставав усе вищим, худішим і блідішим, — звичайно, якщо я можу довіряти своїм вухам і гангліям, вона істинно народиться не пізніше як за два тижні.
— Наскільки не пізніше ніж за два тижні? — перепитав Тімоті.
Батько зітхнув.
— Подивися сам. Вона не залишиться під своїм каменем.
— Хочеш сказати?..
— Слідкуй. Коли затремтить надгробок і заворушиться земля, ти нарешті побачиш Анжеліну Маргариту.
— Вона буде такою ж красивою, як її ім’я?
— О, боги, так! Нестерпна думка — чекати, поки стара карга молодшатиме й молодшатиме, щоб повернути собі красу. Якщо нам пощастить, вона буде кастильською трояндою. Анжеліна Маргарита чекає. Піди подивися, чи не прокинулася вона. Бігом!
Тімоті понісся вперед з одним крихітним другом на щоці, іншим — у його сорочці й третім — за ним по п’ятах.
— Ах, Араху, мишо, Анубо, — мовив він, проминаючи старий темний Будинок, — що Батько має на увазі?
— Тихо, — вісім ніг прошаруділи йому у вухо.
— Послухай, — відгукнулося луною під його сорочкою.
— В сторону, — муркнула кішка. — Дай-но я проведу!
Підійшовши до могили з блідим каменем, гладеньким, немов дівоча щока, Тімоті опустився на коліна і приклав вухо з невидимим ткачем до холодного мармуру, щоб обидва могли чути.
Тімоті заплющив очі.
Спочатку — кам’яна тиша.
І знову нічого.
Він уже збирався підскочити в замішанні, коли лоскіт у вусі сказав:
— Зажди.
І глибоко під землею він почув звук, схожий на єдиний удар похованого серця.
Ґрунт під колінами здригнувся трьома ударами серця.
Тімоті відсахнувся.
— Батько казав правду!
— Так, — прошепотів хтось йому на вухо.
— Так, — луною відгукнувся шерстяний клубочок за пазухою.
Ануба замуркотіла.
— Так!
Він не повернувся до блідого надгробка, бо той був такий страшний і таємничий, що Тімоті заплакав, сам не знаючи чому.
— Ох, бідненька!
— Не бідненька, любий, — мовила Мати.
— Але вона мертва!
— Так ненадовго ж. Май терпіння.
Він не міг іще раз поглянути на могильний камінь, а тому послав на розвідку і по новини своїх друзів.
Серцебиття пришвидшилось. Земля тремтіла від нервових поштовхів. Павучок сплів цілий гобелен у його вусі. Кишеня його сорочки смикнулася. Ануба бігала колами.
Час наближався.
А потім, посеред довгої ночі, щойно припинилася буря, в кладовище ударила блискавка, і почалося свято…
Народилася Анжеліна Маргарита.
О третій ночі, опівночі душі, Тімоті виглянув у вікно та побачив процесію свічок, що освітлювали стежку до дерева і того особливого каменя.
Піднявши очі й тримаючи в руці канделябр, Батько махнув йому рукою. У паніці чи ні, але Тімоті повинен був до них приєднатися.
Коли він прийшов, вся Сім’я стояла навколо могили зі свічками.
Батько простягнув Тімоті невеличкий інструмент.
— Одні ховають, інші відкривають. З тебе перша лопата землі.
Інструмент випав у Тімоті з рук.
— Підніми, — промовив Батько. — Ворушись!
Тімоті встромив заступ у насип. Гупнуло серце. Надгробок тріснув.
— Добре!
І Батько почав копати. Решта зробили те саме разом з ним, аж поки, нарешті, не з’явилася найкрасивіша золота домовина, яку коли-небудь бачив Тімоті, з кастильським королівським знаком на віку. Труну поклали під дерево, пролунав загальний сміх.
— Як вони можуть сміятися? — вигукнув Тімоті.
— Любий, — сказала мати. — Це тріумф над смертю. Все перекинулося з ніг на голову. Ми її не ховаємо, а розкопуємо, і це великий привід для радості. Принеси вина!
Тімоті приніс дві пляшки, розливши їх по десятку келихів. Піднявши їх, десяток голосів прошепотіло:
— Вийди, Анжеліно Маргарите, як дівчина, дівчинка, дитина, а звідти — в лоно предвічного Часу!
Потім домовину відкрили.
А під яскравою кришкою лежав шар…
— Цибуля? — вигукнув Тімоті.
І справді, наче свіжа трава з-над берегів Нілу, всередині лежала цибуля, весняно-зелена й соковита, а в повітрі стояв її аромат.
А під цибулею…
— Хліб! — здивувався Тімоті.