Шістнадцять маленьких буханочок, спечених протягом години, зі золотистою скоринкою, встилали труну по периметру, над ними стояв запах дріжджів і теплої печі.
— Хліб та цибуля, — промовив найстарший з майже-дядечків у єгипетському савані, схиляючись і вказуючи в садову труну. — Сам поклав цю цибулю і хліб. Не для довгої подорожі вниз по Нілу назустріч забуттю, а вгору по Нілу, до джерела, до Сім’ї, а потім до часу зернини, до часу гранату з тисячею пуп’янків, що дозрівають щомісяця. В оточенні мільйонів ненароджених, що безмовно волають про народження. І що ж?..
— Хліб і цибуля. — Тімоті всміхнувся разом з усіма. — Цибуля та хліб!
Дістали цибулю, а поруч з нею поклали хліб, і тепер обличчя в домовині прикривала тільки вуаль.
Мати махнула рукою.
— Тімоті?
Тімоті відсахнувся.
— Ні!
— Вона не боїться того, що її побачать. І ти не повинен боятися побачити її. Давай.
Він підхопився й підійшов.
Вуаль метнулася в повітря, немов хмарка білого диму, яку підхопив і поніс геть вітерець.
Анжеліна Маргарита лежала із заплющеними очима, повернувшись обличчям до свічки і ледь помітно всміхаючись.
Це була радість, і насолода, і прекрасна іграшка, упакована і доставлена з іншого часу.
Затріпотіло полум’я свічок. Од шаленої відповіді Сім’ї ніби стався землетрус. Вигуки заповнили темне повітря. Не знаючи, що робити, вони аплодували золотим локонам, високим тендітним вилицям, вигнутим бровам, маленьким й ідеальним вушкам, задоволеній, а не самовдоволеній усмішці, свіжому на фоні тисячолітнього сну обличчю, елегантному узвишшю її грудей, її рукам, схожим на кулони зі слонової кістки, крихітним ніжкам, які так і просили поцілунку та яким, здавалося, не потрібно було взуття. Господи, та вони віднесуть її куди завгодно!
«Куди завгодно!» — подумав Тімоті.
— Не розумію, — нарешті промовив він. — Як таке може бути?
— Це можливо, — прошепотів хтось.
І шепіт ішов від зітхання вуст ожилої істоти.
— Але… — почав Тімоті.
— Смерть таємнича. — Мати погладила Тімоті по щоці. — А життя — тим більше. Обирай. Байдуже, зникнеш ти в поросі наприкінці життя або явишся в молодості, повернешся до моменту народження і самого народження. Це навіть дивніше, чим просто диво, еге ж?
— Так, але…
— Прийми це, — Батько підняв келих. — Відсвяткуймо наше чудо.
І Тімоті справді бачив диво, цю дочку часу з обличчям юності, яка молодшала й молодшала на очах. Вона немов лежала під плесом прозорої неквапливої води, що омивала її щоки тінями й світлом, змушувала тріпотіти її повіки та очищала тіло.
Цієї миті Анжеліна Маргарита розплющила очі. Ніжно-блакитні, кольору витончених жилок на скронях.
— Ну, — прошепотіла вона. — То це народження чи переродження?
Зусібіч пролунав тихий сміх.
— Або те, або інше. Або ні те, ні інше.
Мати Тімоті простягнула руку.
— Вітаємо! Залишайся. Скоро ти вирушиш назустріч своїй величній долі.
— Але… — знову запротестував Тімоті.
— Ніколи не сумнівайся. Просто будь.
На годину молодше, ніж хвилину тому, Анжеліна Маргарита взяла Матір за руку.
— А торт зі свічками є? Це мій перший день народження чи дев’ятсот дев’яносто дев’ятий?
Шукали відповідь, розливали ще вина.
Усі люблять захід сонця, позаяк він щораз зникає.
Усі люблять квіти, бо ті в’януть.
Усі люблять собак у полі та кішок на кухні, тому що підуть і ті, й інші.
Це не єдина причина, але в основі ранкових вітань і пообіднього сміху лежить обіцянка прощання. Ми його бачимо в сірій морді старого пса і на втомленому обличчі давнього друга, котрого чекає довга подорож в один кінець.
Так було і з Анжеліною Маргарет, і з Сім’єю, але найбільше — з Тімоті.
«Поспішай жити» — такий девіз вигаптувано на великому килимі в холі, по якому вони ходили або бігали щохвилини кожної години з того дня, коли прекрасна дівчина зайняла місце в їхньому житті. Бо спершу їй було дев’ятнадцять, потім вісімнадцять з половиною, вісімнадцять із чверткою, навіть коли вони дивилися й простягали руки, щоб придушити це нескінченне, але прекрасне зворотне життя.
— Зачекай на мене! — заплакав Тімоті одного разу, бачачи, як її обличчя й тіло тануть і невпинно стають усе прекраснішими, немов запалена свічка.
— Злови мене, якщо зможеш!
Анжеліна Маргарита бігла через луку, а Тімоті, ридаючи, наздоганяв її. Змучена, з гучним сміхом, вона падала й чекала, коли він підбіжить до неї.