— Що ти! Ми без неї наче без рук, — запевнила Мама, ведучи Тата вниз коридором, подалі від сонної і блідої Сесі. — Вона ж бо приносить нашій Сім’ї найбільшу користь. А що корисного від твоїх братів, які взагалі цілими днями сплять і нічого не роблять?
Вони спустилися вниз крізь пахощі чорних свічок та шепіт чорного крепу на поручнях.
— Ти ж знаєш: ми працюємо по ночах, — сказав він, — і нічого не вдієш з тим, що ми, як ти любиш прибалакувати, дещо старомодні.
— Звичайно, в цьому немає нічого поганого. Не можуть же всі у Сім’ї бути сучасними. — Дружина відчинила двері у підвал, і вони разом ступили в безпросвітну темряву. — Тільки подумай, як тобі пощастило, що я взагалі можу не спати! Уяви, якби ти одружився із якоюсь сонею, котра спить по ночах — що б то за шлюб був! Кожен був би полишений сам на себе. Всі ми ненормальні. Так вже влаштована Сім’я. Інколи з’являється хтось такий, як Сесі — весь у собі; є такі, як дядько Ейнар — крилаті; крім того, ми маємо Тімоті — спокійного і по-людськи нормального. Відтак є такі, як ти, котрі відсипаються вдень. І такі, як я, котрі все своє життя не сплять. То чому ж тобі так важко збагнути Сесі? Вона допомагає мені мільйони разів упродовж дня. Сесі загляне у голову бакалійника, і я вже знаю, чим він торгує. Вона прокрадається у свідомість м’ясника, щоб дізнатися, чи залишилася в нього ще добра вирізка. Вона попереджає мене про пліткарок, котрі хотіли навідати мене і прогалакати півдня. Вона сповнена польотами, ніби гранат зернятками!
Вони зупинилися у підвалі біля великої порожньої труни із червоного дерева. Батько влігся у неї.
— Вона могла би приносити трохи більше користі… — промовив він. — Мені доведеться попросити її знайти справжню справу.
— Бери спи. Обмізкуй це, — відповіла Мати. — Можливо, до заходу сонця ще зміниш свою думку.
І вона взялася закривати кришку його труни.
— Гаразд, — замислено відповів він.
— На добранок, любий! — сказала вона.
— На добранок! — приглушено долинуло із закритої труни.
Зійшло сонце. Вона поспішила нагору.
Сесі прокинулася від глибокого сну.
Вона глянула на реальність і зрозуміла, що її фантастичний та особливий світ — це саме той світ, котрий їй до вподоби, котрого вона потребує. Тьмяні обриси сухого пустельного горища були знайомі, як і звуки внизу Будинку — на заході сонця він сповнений метушні, галасу і зумкотіння крил, але зараз, коли сонце з’явилося на обрії, тут було спокійно і панувала мертва тиша звичайного світу. Сонце нерухомо стояло в небі, а єгипетські піски, які були її ложем сновидінь, тільки й чекали, щоб таємнича рука її думки накреслила на них карту мандрівок.
Сесі відчувала й розуміла все це, тож із посмішкою сновидиці поклала свою голівку на подушку довгого й прекрасного волосся, щоб знову спати і бачити сни, а в цих снах…
Вона вирушила у мандрівку.
Її свідомість висковзнула із кімнати, пронеслася над квітучим подвір’ям, полями, зеленими схилами, майнула над давніми і сонними вуличками міста, й, обійнявшись із вітром, прошмигнула над мокрим яром. Отак вона літатиме й блукатиме цілий день. Її свідомість проникатиме у собак, щоб посидіти, настовбурчивши шерсть, поласувати соковитими кісточками, обнюхати скрізь, аби чути все так, як тільки чують собаки, щоб бігти, вишкіряючись, як можуть тільки собаки. Це було більше ніж телепатія — вона вселялася в одне тіло, а виринала з іншого. Вона проникала у лінивих котів, старих дів, дівчаток, котрі бавляться у класики, коханців на ранковому ложі, у маленький рожевий затуманений мозок ще не народжених малюків.
Куди ж вирушити сьогодні?
Вона вирішила.
І відразу ж майнула!
Цієї ж миті внизу в мовчазний Будинок увірвалася лють божевілля. Це був чоловік — божевільний дядько з такою репутацією, що вся Сім’я боялася його і трималася подалі. Ще в часи трансильванських воєн дядько був божевільним лордом жахливого маєтку, він насаджував своїх ворогів на палі, пронизуючи їх нутрощі, й зоставляв їх так, у жахливих муках, благати про смерть. Цей дядько, Йоан Лютий, прибув із темної південної Європи кілька місяців тому, але вже зрозумів, що тут немає місця його прогнилій особистості та його жахливому минулому. Сім’я була дивною, можливо, навіть екстравагантною і в певній мірі гротескною, але в неї не було нічого спільного з цією скверною, з цим всесвітнім недугом, з цим повселюдним мором з налитими кров’ю очима, гострими, як бритва, зубами, пазуристими кігтями і голосом мільйонів закатованих душ.