Як тільки Тімоті відчув, що мостини затряслися, немов шальки терезів, з яких скидають гирі, сімдесят разів по сотні фунтів, домочадці зістрибнули з ґанку. Вивільнений, розторсаний скелет Будинку ніби виріс, поки вітер пилососив спорожнілі кімнати, плескав примарними фіранками і широко розчиняв парадні двері, вітаючи смолоскипи, вогонь та оскаженілу юрбу.
— Усе зникає, — скрикнула Сесі востаннє.
Вона покинула їхні очі, вуха, тіла й уми і, повернувшись у своє тіло, побігла так легко і швидко, що її ноги не залишали слідів на траві.
Це був пік. По всьому Будинку щось відбувалося. З димоходів виривалося повітря. Дев’яносто дев’ять або цілі сто коминів одночасно зітхали і стогнали. Ґонт, здавалося, злітав з даху. Пролунало гучне зумкотіння крил. Повсюди стояв гучний плач. Усі кімнати порожніли. Посеред усього цього хвилювання, всієї цієї суєти, всього цього поспіху Тімоті почув, як Прабабуся сказала:
— Що тепер, Тімоті?
— Що?
Вона пояснила:
— За годину в будинку нікого не лишиться. Тільки ти один, і ти готуватимешся до довгої подорожі. Я хочу мандрувати з тобою. Можливо, ми не зможемо багато говорити, але перш ніж іти, в розпал усього цього, хочу поставити тобі серйозне питання: ти все ще бажаєш бути таким, як ми?
Запала довга пауза, поки Тімоті думав, а потім усе ж сказав:
— Ну…
— Говори. Я знаю, про що ти думаєш, але ти маєш сказати це сам.
— Ні, я не хочу бути таким, як ви, — врешті-решт промовив Тімоті.
— Це зародки мудрості? — промовила Прабабуся.
— Не знаю. Я просто зважив всі за і проти. Я спостерігав за всіма вами і вирішив, що, можливо, хочу пожити так, як завжди жили люди. Хочу знати, ким народивсь, і думаю: я повинен прийняти той факт, що моя смерть невідворотна. Але, спостерігаючи за вами, бачачи вас усіх, я розумію, що всі ці довгі роки життя нічого не змінили.
— Ти про що? — запитала Тисячу-Раз-Прабабуся.
Пронісся сильний вітер, полетіли іскри, обпаливши її сухий саван.
— Ну, хіба усі ви щасливі? Навряд чи. І мені через це дуже сумно. Іноді вночі я прокидаюся і плачу, бо розумію, що у вас є весь цей час, усі ці роки, але, здається, не так уже й багато щастя на цьому шляху.
— О так, Час — це тяжкий тягар. Ми дуже багато знаємо і занадто багато пам’ятаємо. Ми справді живемо занадто довго. Найкраще, Тімоті, в твоїй новій мудрості — це зажити на повну, насолоджуватися кожною миттю, і потім, через багато-багато років, лягти на смертному одрі, щасливо усвідомлюючи, що не згаяв ні один момент, ні однієї години, ні одного року свого життя, і що вся Сім’я тебе дуже любить. А тепер давай готуватися до від’їзду, — прохрипів голос старої Неф.
— Ти будеш моїм рятівником, дитя. Бери мене і неси.
— Не можу! — вигукнув Тімоті.
— Я легка, наче зернинка кульбаби і пух чортополоху. Твоє дихання підніме мене, а твоє серцебиття підживить. Бігом!
Так воно і сталося. Один видих, один дотик його рук — і загорнутий в папір дарунок, який існував задовго до Спасителів і того, як розступилося Червоне море, піднявся в повітря. Бачачи, що йому під силу нести цей згорток снів та кісток, Тімоті заплакав і побіг.
У вихорі крил і шаликів духовної ілюмінації швидкий плин темних хмар над долинами в сум’ятті засмоктував усе навколо так сильно, що всі димоходи, дев’яносто дев’ять чи ціла сотня, видихнули, скрикнули і випустили величезний потік сажі та вітру з Гебридських островів, і повітря з далеких островів Драй-Тортугас, і циклон із хтозна-де-Канзасу. Це виверження тропічного, а потім арктичного вулкана разом ударило в хмари й розбило їх, перетворивши на зливу, потім у стіну проливного дощу, а потім — на Всесвітній потоп, який погасив вогонь та оголив почорнілий Будинок, наполовину руїну.
І поки Будинок громили й топили, злива так остудила лють натовпу, що той відсахнувся і раптом розбрівся невеликими групками по домівках, залишивши буревію одмивати фасад порожньої шкаралупи оселі, де вціліли лише один найбільший камін і димохід, який голосно прочищав горло в напрямку, де загадковим чином майже на волосині зависло горище, підтримуване лише декількома колодами і сонним диханням.
Там лежала Сесі, тихо посміхаючись, подаючи знаки тисячі членів Сім’ї, куди летіти, де бродити, де дозволити вітру себе підняти, дозволити землі себе притягнути, будучи листочком, павутинкою, відбитком копита, безвустою посмішкою, іклом без пащеки, шкурою без кісток, туманним саваном на світанку, будучи душами, невидимими з димарів; всі прислухалися й писали. Вам на схід, а вам — на захід, гніздуйтесь на деревах, спочивайте на луговій траві, літайте до небес із жайворонками, бігайте із собаками в упряжках, муркотіть разом із кішками, ховайтеся у відрах для колодязів, не залишайте на фермерських постелях і подушках відбитків, прокидайтеся на світанку з колібрі, затишно роїться з бджолами надвечір, пишіть-пишіть-записуйте!