Сесі наспівувала. Губи Енн розімкнулися, і полилася мелодія.
— Так, я дивна, — сказала Сесі.
— Ти сама на себе не схожа, — вимовив Том.
— Сьогодні — ні.
— Ти не та Енн Лірі, яку я знав.
— Ні, зовсім не та, — прошепотіла Сесі за багато, багато миль звідти.
— Зовсім не та, — заворушилися губи Енн.
— У мене якесь дивне відчуття, — сказав Том, — щодо тебе.
Він танцював з нею і вдивлявся в її сяюче обличчя.
— Твої очі, я ніяк не молу зрозуміти.
— Ти мене бачиш? — запитала Сесі.
— Ти ніби тут, і ніби десь далеко.
Том обережно кружляв її то в одну, то в іншу сторону.
— Так.
— Чому ти пішла зі мною?
— Я не хотіла, — сказала Енн.
— Тоді чому?
— Щось мене змусило.
— Що?
— Не знаю, — в голосі Енн відчувалася істерика.
— Ну все, тихіше… тихіше… — шепотіла Сесі. — Спокійно, ось так. Крутися, крутися.
Вони шепотілись і гомоніли, злітали й опускалися в темній кімнаті, і музика кружляла їх.
— Але ти все-таки прийшла, — сказав Том.
— Прийшла, — відповіли Сесі й Енн.
— Ось так.
І він повів її в легкому танці до відчинених дверей, непримітно вивівши із зали, подалі від музики та людей.
Вони сіли разом у його машину.
— Енн, — тремтливим голосом сказав він, взявши її руки. — Енн, — він так вимовляв її ім’я, немовби воно було зовсім не її. Він пильно дивився на її бліде обличчя, зараз її очі були знову розплющені. — Я любив тебе, ти знаєш це, — сказав він.
— Знаю.
— Але ти завжди була відстороненою, а мені не хотілося страждати.
— Ми дуже молоді, — сказала Енн.
— Ні, я хочу сказати, мені дуже шкода, — сказала Сесі.
— Що ти маєш на увазі? — Том відпустив її руки.
Ніч була тепла, звідусіль їх обгортав тремтливий запах землі, і щойно зазеленілі дерева дихали, шелестіли та шаруділи кожним листком.
— Не знаю, — відповіла Енн.
— Зате я знаю, — сказала Сесі. — Ти високий, ти найкрасивіший чоловік на світі. Сьогодні чудовий вечір, я завжди пам’ятатиму, як провела його з тобою.
І вона простягнула холодну чужу руку до його руки, яка пручалася, взяла її, міцно стиснула і зігріла.
— Однак, — сказав, кліпаючи очима, здивований Том. — Сьогодні ти ніби зі мною, а ніби десь далеко. В одну мить ти одна, а потім зовсім інша. Я хотів запросити тебе сьогодні на танці, як у старі добрі часи. Я нічого не мав на увазі, коли вперше покликав тебе. А потім, коли ми стояли біля колодязя, я зрозумів, що в тобі щось змінилося, дійсно змінилося. Було щось нове і м’яке, щось… — він підшукував слово. — Не знаю, як це правильно сказати. Щось у твоєму голосі. І я зрозумів, що знову люблю тебе.
— Ні, — відповіла Сесі. — Ти любиш мене, мене.
— Але я боюся тебе любити, — продовжував він. — Ти знову розіб’єш мені серце.
— Можливо, — відповіла Енн.
— Ні, ні, я буду любити тебе всім серцем! — подумала Сесі. — Енн, скажи це за мене. Скажи, що ти полюбиш його!
Енн мовчала.
Том тихо підсунувся до неї, лагідно торкнувся її щоки.
— У мене робота за сотні миль звідси. Ти будеш сумувати за мною?
— Так, — відповіли Енн і Сесі.
— Можна тебе поцілувати на прощання?
— Так, — сказала Сесі, перш ніж хто-небудь інший встиг заговорити.
Він притиснувся губами до чужого рота. Тремтячи, він поцілував чужі губи.
Енн сиділа, ніби скульптура з білого мармуру.
— Енн! — сказала Сесі. — Давай! Обійми його!
Енн сиділа в місячному світлі, як дерев’яна лялька.
Він знову поцілував її в губи.
— Я люблю тебе, — прошепотіла Сесі. — Я тут, це мене ти бачиш в її очах, і я люблю тебе, навіть якщо вона ніколи не полюбить.
Він трохи відсунувсь, і вигляд у нього був такий змучений, ніби він пробіг довгий шлях.
— Я не розумію, що відбувається. На мить…
— Так?
— На мить здалося… — він закрив очі руками. — Неважливо. Відвезти тебе додому?
— Будь ласка, — сказала Енн Лірі.
Він утомлено завів машину, і вони поїхали геть. Вони їхали в шумі й русі залитого місячним світлом автомобіля. Була лише одинадцята година літньо-осінньої ночі. Повз них пропливали сяючі луки і порожні поля.
Сесі, дивлячись на поля і луки, думала: «Я віддала б усе, усе на світі, щоби бути поруч із ним, з цієї ночі й назавжди». А в голові ледь відлунювали голоси батьків: «Будь обережна! Ти ж не хочеш втратити Сім’ю і вийти заміж за простого смертного?»