— А я тут надовго, — відповів йому польський шляхтич, що також був поруч. — Тут мій родовий майонтек, який збудував ще мій дзядек. Я виріс у тих лісах. У нас була ґуральня, і будинок великий, і фільварок, і млин. Село наше називалося Розлоге. А коні які мав мій тато! Та прокляті хлопи, коли Хмель бучу затіяв, збунтувалися, і ми ледве змогли живими вирватися. Мій татко так і помер згодом від ран, і я поклявся йому перед смертю, що поверну родовий наш майонтек, а з хлопами поквитаюся. Доки не зроблю цього — не буде знати моя душа спокою. Пущу з димом хлопські кубла, відберу те, що належить мені. І вам...
— Я нє за етім пришол, — почувся грубий голос збоку. — Царь нам вєлєл порядок здєсь навести. Шота етат розбійнік Нєчяй тут зєло рке разгулялса. Самовольник в казаки мужиков запісал, шляхту уіцемляєт, крамолу сєєт, бояр і воєвод в гарада не пускаєт. Нічєво, para єму абламаєм, на то в царя і войсько.
Це в розмову втрутився воєвода. Вигляд у нього був сердитий, проте він подивився на шляхтича, підморгнув.
— Но ти нє печальса, я свайо абєщаніє помню, і слова держу. Дам тебе-: двє-трі сотні стрельцов.
Скидалося на те, що московські воєводи змовилися з польською шляхтою, щоб пани повернулися у свої колишні маєтки, з яких їх під час повстання вигнали козаки.
— Пусть Івашка паварачіваєт в свої степі, — докінчив монолог воєвода.
— Та йому і там скоро місця буде мало, бо ми й туди прийдемо, — підкинув слово шляхтич.
Воєводі це сподобалося, він навіть посміхнувся.
— А што, все народи, што под рукою царскою стоят, далжни па закону царскаму жить. На то і войска у царя, — повторив ще раз воєвода свою улюблену приказку.
— Чули? — перепитав я. —■ Нема чого нам іти до того Бихова. На Розлоге — он куди треба!
Літня ніч минає швидко, я пам’ятав про це.
— Пошукай мені лісовика, — наказав я Лихові.
— Та що його шукати, он він сидить у кущах, — відповів мій товариш, запхав руку в густі чагарі й витяг звідти лісового чортика за вухо, усього зеленого.
— Де Розлоге, знаєш?
Той тільки головою ствердно кивнув. Він був із того самого пекельного підрозділу, що й мана, польовик, водяник та потерчата. А ще цур та пек були з ними.
Він провадив нас цілий день. Шило, що мав показувати нам дорогу, їхав за ним, сам не знаючи того, і тільки дивувався, чого ліс стає все густішим. Навкруги був туман — також робота лісовика. Він водив нас кругами, біжучи перед кіньми, проте тільки ми своїм нечистим оком могли його бачити. Багато отак людей заблукали в лісі чи в степу через таких, як вони, замерзли взимку. Його ще називали Блудом.
Коли ми виїздили з Києва, то не пішли до церкви, навіть не почали нашої справи молитвою, а лиш до ранку пиячили в корчмі. За це нас тепер і водить Блуд по лісі. Мені було це на руку, та тільки не козакам.
На ранок другого дня ми виїхали з лісу на галявину — перед нами розкинулося село. Над ним саме підіймався туман, тікаючи від сонця, що зійшло, та розсіювався над навколишніми лісами.
— Розлоге? — раптом здивувався Шило. Я кивнув Блудові, щоб забирався — свою роботу вже зробив. Зелений чортик тільки того й чекав — тут же шаснув у кущі.
Нараз щось зашаруділо.
—■ Пугу, пугу, — десь поряд гукнув пугач. Шило приклав руку до рота й собі гукнув пугачем. Тут ліщина розчахнулася, і з неї вийшов дід із рушницею.
— Хто такі, чого їдете в наше село?
Ми поглянули на отамана, що той відповість. Шило дивився на старого, раптом посміхнувся.
— Приїхали до тебе, діду, в гостину. Сам до товариства не йдеш, у своїх хащах заховався, ніби лісовик, і пугукаєш пугачем, людей лякаєш.
— А порядній людині мене боятися нічого, лише злодії нехай трясуться. Чекай, козаче, очі мої вже добре не бачать, та щось мені твій голос дуже знайомий. Чи то не Шило!?
— Шило і є — мене в мішку не втаїш! — гукнув наш отаман і хвацько зіскочив із коня. Вони зі старим почали обійматися, як старі друзяки.
— Панове, — отаман повернувся до нас. — Оце не чекав уже того дідугана колись побачити. Та ми разом стільки воювали!
— Правда, були часи. Згадую, як ми з тобою за Розлоге з ляхами билися. Ото був бій, пам’ятаєш? Випросили у світлої пам’яті полковника Золотаренка дві сотні козаків і примчали сюди. А тут пани твердо засіли. То ми як зійшлися — від них тільки дим пішов... Ледве панки-ляшки ноги винесли, — посміхнувся дідуган.
— Ну, що у вас тут робиться? — Шило обняв діда за плечі.
— Та нічого доброго. їдьмо в село, там із дороги відпочинете, побалакаємо. Заждіть, тільки коня візьму та вартовим накажу, щоби пильнували. Зроблю їм обхід.