Мій Хмель був страшний. Він почервонів, розмахував кулаками й тупав ногами. Та це більше з безсилої люті. Я всю свою силу кинув на те, щоб «завербувати» його. Він лише зблід, та був непохитний.
Я зрозумів, що це кінець.
— Начувайся, полковнику, спокою ти від сьогодні мати не будеш.
— А я його й не мав, — спокійно відповів пан Іван. Пута з кайданів його послабилися й самі по собі брязнули з рук. Моя сила й воля над цим чоловіком випарувалися, як туман.
Я важко дихав, холодний піт заливав мене. Підвівши очі догори, я побачив ангелів, що, тріпочучи могутніми крилами, зависли в повітрі й спостерігали за мною. На їхніх обличчях були посмішки. Мені довелося відступити — відпустив душу полковника, вийшов із його сну, а тоді і з кімнати, як побитий пес.
Повертатися у свою світлицю й провести решту ночі в компанії з Миколаєм мені не хотілося, тож я крадькома вийшов надвір і сів на призьбі. Ніч повинна була додати мені сили. Я сидів, дивився на зоряне небо. Думав про Нечая. Він виявився твердим, і, схоже, завербувати його найближчим часом на взмоги не буде. Що ж робити? Треба буде вербувати когось іншого. Побратимів полковника, а може, навіть... жінку. Справді, вона ж має їхати до Чигирина на похорон! Нащо мені сидіти тут, у тій глушині, коли там зможу вербувати старшину досхочу! Треба лише, щоб вона взяла мене із собою. Та як її намовити? Цікаво, яке в неї слабке місце?
На ранок двері відчинилися й разом зі служницями зайшла пані Олена. Вона по черзі підходила до козаків, питала, як їхні рани. Важкопоранених тут не було, тому козаки відповідали
бадьоро, а дехто навіть встати пробував. Тоді вона наказала принести сніданок: пораненим треба було відновлювати сили, які витекли разом із кров’ю на полі бою. До мене підійшла в самому кінці.
— Як панова рана? — спитала, впізнавши, певно, у мені шляхтича.
— Чудово, моя пані. У вас воістину ангельські руки, тому що я почуваюся набагато краще. Хоч, правду сказати, готовий, щоб мене на шматки рубали, лиш би ще раз пережити дотик ваших ніжних пальців.
Ті романтичні слова не подіяли на неї, вона залишалася тією ж холодною козачкою, в очах її була крига.
— Нехай пан краще побереже своє здоров’я. Повірте, пане, воно дорожче.
Я зрозумів, що так її не візьмеш.
— Пробачте мені, пані, адже я хотів лише висловити свою дяку. Ви з паном полковником так безкорисливо взялися допомагати чужій людині. До речі, я називаюся Недоловський Станіслав, шляхтич аріанської віри. Присягаюся, що тепер я ваш боржник і готовий служити вашому дому. Вояка, звісно, з мене не дуже вдатний, проте я знаю багато мов, був у багатьох країнах, при дворах різних королів, багато книжок перечитав. Був учителем та вихователем дітей у багатьох заможних родинах.
Вона задумалася.
— Це якраз добре, нам потрібні едуковані люди. Чоловік хоче закласти в місті велику школу для козацьких дітей. Коли б пан хотів у нас залишитися...
— З превеликою радістю. Я готовий вчити козацьких дітей, проте мушу виконати обіцянку, що дав перед смертю своєму батькові. Він сам довго збирався в Чигирин до гетьмана Хмельницького. їхнє знайомство відбулося у Львові, де вони разом навчалися. Батько раптово занедужав і помер, а мене перед смертю попросив його волю виконати. То я йшов у Чигирин, щоб поклонитися від батька славному гетьманові, вітання передати. А тут мене й схопили москалі. Слава Богу, що живим
вирвався. Прошу вас, пані,можливо, валка яки іггоі'і (>ік поїде, то я б до них примостився.
Олена задумалася. Ніби збиралася із силами, а тоді сказала:
— Ти, пане, на жаль, запізнився. Батько мій уже переставився, поклонитися ти зможеш лише його козацькій могилі.
Вона стримувала в горлі сльози -- козацькій жінці не личи-ло плакати при чужих. Я аж зірвавря з місця, схопившись за бік від болю.
— Не може бути! Та як це так! От горе!!! Пані, прийміть мої найщиріші співчуття, — при цих словах я встав із ліжка на ноги.
— Спасибі, пане. Та ти не вставай, сил у тебе ще надто мало. Лежи.
Я відчув, що за нашою вже досить тривалою розмовою не без цікавості спостерігають інші поранені.
— Ні, пані, з такою новиною я не зможу пролежати довго. Прошу вас, допоможіть мені вийти надвір, на свіже повітря. Тут я зараз задихнуся.
Вона взяла мене за руку, і я пошкандибав поруч із нею. Уже надворі я запитав:
— Але ж ви, моя пані, поїдете на похорон?
— Сьогодні. Чоловік мій уже приготував для мене човен, лише перевіряє, чи десь нема засідки. А що?