— Ні, поясніть мені.
— Щоб відкрити такий замок, потрібно знати певне слово та число. — Фон Борк піднявся й показав на подвійний диск навколо щілини замка. — Зовнішнє коло для букв, внутрішнє — для цифр.
— Нічого собі!
— Не так усе просто, як ви вирішили. Я замовив його чотири роки тому, і, знаєте, які я вибрав слово та число?
— Гадки не маю.
— Тоді послухайте: слово — «серпень», а число — 1914, зрозуміли?
Обличчя американця засяяло від захоплення.
— Оце ви спритно вгадали, хай йому грець! Просто в яблучко влучили! — здивовано вигукнув він.
— Атож, дехто з нас міг уже тоді передбачити точну дату. Ну от, тепер час настав, і завтра вранці я згортаю всі справи.
— Послухайте, містере, ви й мене маєте звідси витягти! Я в цій триклятій країні сам не залишуся. Мабуть, за тиждень, а то й раніше, Джон Буль встане дибки та почне гарячкувати. Вважаю за краще дивитися на нього з протилежного узбережжя океану.
— Але ж ви американський громадянин!
— Ну, то й що? Джек Джеймс також американський громадянин, а тепер відсиджує свій термін у Портленді. Англійський фараон не буде з вами цілуватися, якщо заявите йому, що ви американець. «Тут у нас свої закони, британські», — ось що він скаже. Авжеж, містере. До речі, якщо ми вже згадали Джека Джеймса... Мені здається, ви не дуже бережете людей, котрі на вас працюють.
— Що ви хочете цим сказати? — різко спитав фон Борк.
— Але ви ж наче їхній господар, еге ж? І маєте наглядати, щоб вони не потрапили в халепу. Це стається постійно, а хоч одного ви врятували? Узяти того ж Джеймса...
— Джеймс сам винен — ви це чудово знаєте. Він був занадто недисциплінований для такої справи.
— Джеймс — йолоп, згоден. Ну, а Голліс?
— Голліс поводився, як ненормальний.
— Правда, наприкінці він трохи схибнувся. Збожеволіти можна, коли з ранку до вечора граєш, як у театрі, а навколо в’ються зграї поліційних гончаків — так і чекай, що вгризуться. Ну, а якщо говорити про Стейнера...
Фон Борк помітно сіпнувся, його рум’яне обличчя трохи зблідло.
— А що не так зі Стейнером?
— Ви не знаєте? Таж його також загребли. Вчора вночі вдерлися в його крамницю, і він сам, і всі його папери тепер у Портсмутській в’язниці. Ви-то втечете, а йому, бідоласі, доведеться розсьорбувати кашу, і добре ще, якщо не повісять. Ось тому я й хочу не зволікаючи перебратися за океан.
Фон Борк був вольовим чоловіком, мав достатньо витримки, але було неважко помітити, що ці новини його схвилювали.
— Як же вони дісталися до Стейнера? — бурмотів він упівголоса.
— Оце справді удар! Може статися ще дещо гірше: того й дивись, вони й мене схоплять...
— Ну що ви!
— Можете мені повірити. До моєї домовласниці приходили з допитами. Я, тільки-но почувши це, подумав, що час давати драла. Але ось чого не збагну, містере: як ті поліційні нишпорки дізнаються про таке? З того часу, як ви найняли мене, Стейнер уже п’ятий, кого схопили, і я знаю, хто буде шостим, якщо вчасно не втечу. Як ви все це поясните? І не соромно зраджувати своїх?
Фон Борк від гніву став червоний, як буряк.
— Як ви смієте так зі мною розмовляти?
— Не мав би достатньо сміливості, містере, — не пішов би до вас на таку роботу. Але викладаю вам усе, як на сповіді. Я чув, що тільки-но агент зробить свою справу, ви, німецькі політикани, навіть раді, якщо його приберуть.
Фон Борк схопився з крісла.
— Маєте нахабство заявляти мені, що я видаю власних агентів?
— Цього я не казав, містере, але десь тут нишпорить нашіптувач, або хтось працює на обидві сторони. І вам слід було б довідатися, хто це. Я, у будь-якому разі, більше шию підставляти не буду! Перекиньте мене в Голландію, і чим швидше, тим краще.
Фон Борк втамував свій гнів.
— Ми дуже довго працювали разом, аби сваритися тепер, напередодні перемоги, — мовив він. — Ви працювали чудово, йшли на великий ризик, я цього не забуду. Звісно, їдьте в Голландію. У Роттердамі зможете сісти на пароплав до Нью-Йорка. Всі інші пароплавні лінії за тиждень стануть небезпечними. То я заберу ваш список і покладу його до інших документів?
Американець тримав пакет у руці й не проявляв навіть найменшого бажання з ним розлучатися.
— А як бути з грошенятами?
— Що таке?
— Маю на увазі винагороду за працю. Мої п’ятсот фунтів. Той, хто мені допоміг, наприкінці вперся, як віслюк, довелося його вмовляти — дав йому ще сотню доларів. А то ми б залишилися ні з чим — і ви, і я. «Так не годиться», — каже він мені, і бачу, що не жартує. Але друга сотня своє зробила. За це я виклав дві сотні, тож поки не отримаю свого — паперів не віддам.