Фон Борк усміхнувся не без гіркоти.
— Ви, здається, не дуже високої думки про мою порядність, — зауважив він. — Хочете, щоб я віддав гроші до того, як отримав папери?
— Що ж, містере, ми люди ділові.
— Гаразд, зроблю, як хочете. — Фон Борк сів за стіл, заповнив чек, вирвав аркуш із чекової книжки, але віддавати його не поспішав. — Якщо вже ми, містере Олтемонт, перейшли на такі взаємини, то не бачу причин, чому мені варто довіряти вам більше, ніж вам мені. Ви все зрозуміли? — додав він, поглянувши на американця через плече. — Я покладу чек на стіл. І маю право вимагати, щоб ви дали мені спершу поглянути на вміст пакета, а вже потім узяли чек.
Американець передав пакет, не промовивши ні слова. Фон Борк розв’язав мотузку, розгорнув два шари обгорткового паперу. Кілька секунд він не зводив здивованого погляду з невеликої книжки в синій палітурці, на якій золотими літерами було витиснуто: «Практичний посібник із розведення бджіл». Але довго розглядати цей недоречний напис йому не довелося: міцні руки, немов залізні лещата, обхопили його шию ззаду й притиснули до його обличчя насичену хлороформом губку...
— Ще скляночку, Ватсоне? — спитав містер Шерлок Голмс, простягаючи пляшку з токайським.
Дебелий, кремезний шофер тепер уже сидів за столом і з помітною готовністю підсунув свій келих.
— Непогане вино, Голмсе.
— Чудове, Ватсоне. Наш клієнт, котрий зараз лежить на дивані, запевняв мене, що воно з особистого льоху Франца-Йосифа в Шенбруннському палаці. Чи можу попросити вас відчинити вікно? Пари хлороформу не сприяють приємним смаковим відчуттям.
Сейф був відчинений, і Голмс витягав звідти досьє за досьє, швидко переглядав кожне, а потім акуратно складав їх у валізу фон Борка. Німець хрипів на дивані, голосно дихаючи; його руки та ноги були стягнуті ременями.
— Можна особливо не поспішати, Ватсоне. Нам ніхто не завадить. Будьте ласкаві, натисніть на дзвінок. У будинку нікого немає, крім старої Марти, — свою роль вона зіграла бездоганно. Я прилаштував її тут одразу ж, як тільки взявся за розслідування цієї справи. Ага, Марто, це ви! Вам буде приємно дізнатися, що все гаразд.
Поважна старенька стояла на порозі й із усмішкою зробила реверанс перед Голмсом, але дещо перелякано поглянула на постать, розпростерту на дивані.
— Не хвилюйтеся, Марто. З ним нічогісінько не сталося.
— Дуже рада, містере Голмс. Певним чином він був непоганим господарем. Навіть хотів, щоб я поїхала з його дружиною до Німеччини, але це не збіглося би із вашими планами, чи не так, сер?
— Ну, звісно ж, ні. Поки ви залишалися тут, я був спокійний. Але сьогодні нам довелося чекати на ваш сигнал.
— Це через секретаря, сер.
— Та я знаю. Його машина обігнала нашу.
— Я вже думала, що він ніколи не поїде. Я знала, сер, що застати його тут не входило у ваші плани.
— Певна річ, ні. Ну, почекали з півгодини, яке це має значення. Як тільки я побачив, що ви загасили лампу, то збагнув, що шлях вільний. Завтра, Марто, можете зайти до мене в готель «Кларідж» у Лондоні.
— Слухаюся, сер.
— Сподіваюся, що у вас усе готово до від’їзду?
— Атож, сер. Він сьогодні відправив сім листів. Я списала адреси, як зазвичай.
— Чудово, Марто. Завтра я їх перегляну. На добраніч. Ось ці папери, — продовжував він, коли старенька пішла до себе, — особливої цінності не мають. Адже вся інформація, що міститься в них, давно передана в Німеччину. Це все оригінали, які не так легко вивезти за кордон.
— Отже, користі від них — нуль?
— Я б так не сказав, Ватсоне. У будь-якому разі, за допомогою них ми можемо перевірити, що знає, а чого не знає німецька розвідка. Мушу зауважити, що більшість цих документів пройшла через мої руки і, природно, вони нічого не варті. Мені буде приємно спостерігати на схилі років, як німецький крейсер увійде в протоку Солент, керуючись схемою мінування, яку склав я. Але, Ватсоне, дозвольте на себе поглянути. — Голмс відклав роботу й узяв товариша за плечі. — Я вас ще не бачив при світлі. Ну, як на вас подіяли роки, що спливли? Бачу, ви такий самий життєрадісний чоловік, яким були завжди.
— Зараз я почуваюся років на двадцять молодшим, Голмсе. Ви не можете собі уявити, наскільки я зрадів, коли отримав вашу телеграму з пропозицією приїхати за вами автівкою до Гариджа. І ви, Голмсе, змінилися дуже мало. Ось тільки ця жахлива борідка...
— Батьківщина вимагає жертв, Ватсоне, — видихнув Голмс, смикнувши себе за рідкий жмут волосся під підборіддям. — Завтра це стане лише неприємним спогадом. Поголю бороду, зроблю ще якісь зміни в зовнішності, а завтра знову з’явлюся в «Кларіджі» таким, яким був до цього американського іміджу. Даруйте, Ватсоне, я, здається, зовсім розучився розмовляти англійською. Хочу сказати — яким був до того, як мені довелося перевтілитися в американця.