— Ваш матеріал, звісно, не зовсім надійний, — погодився Голмс. — Він вимагає перевірки, але часу у вас на це мало. Ваш адмірал виявить, що нові гармати більші, а крейсери ходять, мабуть, дещо швидше, ніж він очікував.
У відчаї фон Борк вчепився за власне горло.
— Свого часу неодмінно виявиться ще купа неточностей, — продовжував Голмс. — Але у вас є одна чеснота, рідкісна серед німців: ви спортсмен. Ви не відчуватимете до мене ворожості, коли збагнете, що, одуривши стільки народу, нарешті обдурили й самого себе. Ви робили все можливе на благо своєї країни, а я — своєї. Що може бути природнішим? І до того ж, — додав детектив аж ніяк не злісно, поклавши руку на плече фон Борка, — усе ж краще загинути від руки шляхетного ворога... Я вже переглянув усі папери, Ватсоне. Якщо ви допоможете мені підняти бранця, гадаю, нам варто негайно ж вирушати до Лондона.
Зрушити фон Борка з місця виявилося нелегким завданням. Розпач подвоїв його сили. Нарешті, схопивши німця за лікті з обох боків, двоє друзів повільно повели його садовою доріжкою — тією самою, якою він усього кілька годин тому крокував із такою пихатою впевненістю, вислуховуючи компліменти знаменитого дипломата. Після нетривалої боротьби фон Борка із усе ще зв’язаними руками та ногами всадовили на вільне сидіння маленького «форда». Його коштовну валізу втиснули поруч із пасажиром.
— Сподіваюся, вам зручно, наскільки це дозволяють обставини? — сказав Голмс, закінчивши приготування. — Ви не заперечуватимете, якщо я запалю сигару й засуну її вам до рота?
Але всі ці люб’язності не вплинули на оскаженілого німця.
— Вважаю, що ви усвідомлюєте, містере Голмс, що коли ваш уряд схвалить те, що ви зробили зі мною, це означає війну?
— А як щодо вашого уряду та його дій? — спитав Голмс, стукаючи по валізі.
— Ви приватна особа. У вас немає ордера на мій арешт. Вся ваша поведінка абсолютно протизаконна й обурлива.
— Абсолютно, — погодився Голмс.
— Викрадення німецького громадянина...
— І крадіжка його особистих паперів.
— Загалом, ви розумієте, в якому становищі опинилися ви та ваш спільник. Якщо я надумаю покликати на допомогу, коли ми будемо проїжджати селом...
— Шановний містере, якщо надумаєте викинути такого коника, то, без сумніву, порушите одноманітність вивісок наших готелів і шинків, додавши до них ще одну: «Пруссак на мотузку». Англієць — істота терпляча, але як тільки він розізлиться — краще його не спокушати. Ні, містере фон Борк, ви тихо та спокійно підете разом із нами до Скотленд-Ярду, і звідти, якщо бажаєте, посилайте за вашим приятелем бароном фон Херлінґом: хтозна, можливо, за вами ще зберегли визначене місце в особовому складі посольства. Що стосується вас, Ватсоне, ви, наскільки я збагнув, повертаєтеся на військову службу, тому Лондон опиниться на вашому шляху. Постоїмо на терасі, можливо, це остання спокійна розмова, якою нам із вами судилося насолодитися.
Кілька хвилин друзі розмовляли, згадуючи минулі дні, а їхній бранець марно намагався вивільнитися з пут, що тримали його. Коли вони підійшли до автомобіля, Голмс показав на залите місячним світлом море й замріяно похитав головою.
— Скоро повіє східний вітер, Ватсоне.
— Не думаю, Голмсе. Дуже тепло.
— Ех, друже Ватсоне! У цьому мінливому столітті лише ви залишаєтеся колишнім. Та незабаром здійметься такий східний вихор, який ніколи ще не дув на Англію. Холодний, колючий вітер, Ватсоне, і, можливо, багато хто з нас загине від його крижаного подиху. Але все ж його пошле Всевишній, і коли буря вщухне, країна під сонячним небом стане чистішою, кращою, могутнішою. Запускайте двигун, Ватсоне, час їхати. У мене тут чек на п’ятсот фунтів, потрібно завтра пред’явити його якнайраніше, а то ще, чого доброго, той, хто мені його видав, призупинить платіж.
Будівничий із Норвуда
— Відтоді, як загинув професор Моріарті, — сказав якось за сніданком Шерлок Голмс, — Лондон втратив будь-який інтерес для криміналістів.
— Боюся, що мало хто з доброчинних лондонців погодиться з вами, — засміявся я.
— Атож, звісно, не можна думати лише про себе, — всміхнувся мій приятель, встаючи з-за столу. — Товариство задоволене, всім добре, страждає лише Шерлок Голмс, котрому більше нема чого робити. Коли той чоловік ще був живий, ранкові газети були джерелом невичерпних можливостей. Ледь вловний натяк, випадкова фраза — і мені було ясно: геній зла знову щось замислив. Так, побачивши, як тремтить край павутиння, миттю уявляєш собі хижого павука в центрі. Дрібні крадіжки, незбагненні вбивства, безглузді порушення закону... Але, знаючи Моріарті, я бачив за всім цим один-єдиний злочинний задум. Отож для того, хто займається вивченням кримінального світу, жодна столиця Європи не ставала ареною такого широкого кола діяльності, як Лондон. А зараз...