Мак-Фарлейн у розпачі обернувся до нас і знову опустився у крісло, неначе йому ноги підломилися.
— Стривайте, Лестрейде, — озвався Голмс, — дозвольте цьому джентльменові закінчити розповідь про те, що він знає про цю надзвичайну подію. Півгодини нічого не змінять. Гадаю, що це допоможе нам розплутати справу.
— Ну, розплутати її буде неважко, — відрубав Лестрейд.
— І все ж, якщо не заперечуєте, мені було б дуже цікаво вислухати містера Мак-Фарлейна.
— Що ж, містере Голмс, не можу вам відмовити. Ви надали поліції дві-три послуги, і Скотленд-Ярд перед вами в боргу. Але я залишуся з моїм підопічним і попереджаю, що кожне його свідчення може бути використане проти нього.
— Саме про це я й прошу, — відгукнувся наш гість. — Вислухайте правду та спробуйте зрозуміти. Більше нічого не треба.
Лестрейд поглянув на годинник.
— Даю півгодини.
— Насамперед хочу повідомити, — почав Мак-Фарлейн, — що до вчорашнього дня я в очі не бачив містера Джонаса Олдейкра. Однак ім’я його чув, його знали мої батьки, але вже багато років не бачилися з ним. Тому я дуже здивувався, коли вчора десь о третій годині дня він з’явився в моєму офісі в Сіті. Але почувши про мету його візиту, я здивувався ще більше. Він приніс кілька вирваних із нотатника сторінок із абияк накиданими позначками та поклав їх мені на стіл. Ось вони. «Це мій заповіт, — сказав він, — прошу вас, містере Мак-Фарлейн, оформити його як годиться. Я посиджу тут і зачекаю». Я сів переписувати заповіт і раптом побачив (уявіть собі моє здивування), що майже весь свій статок він залишає... мені! Я звів на нього погляд: цей дивний, схожий на тхора чоловічок із безбарвними віями спостерігав за мною з усмішкою. Не вірячи власним очам, я дочитав заповіт. І тоді він розповів, що сім’ї він не має, нікого з рідних не залишилося, що замолоду він приятелював із моїми батьками, а про мене завжди чув якнайкращі відгуки й упевнений, що його гроші дістануться достойній людині. Я, звісно, почав дякувати за таку щедрість. Заповіт було складено й підписано в присутності мого клерка. Ось він, на блакитному папері, а ось і ці папірці, як я вже казав, — чернетки. Після цього містер Олдейкр заявив, що в нього вдома є ще папери — угоди, документи на встановлення права власності, заставні, акції, і він хоче, щоб я їх подивився. Він зазначив, що не заспокоїться доти, поки все не залагодить, і попросив мене приїхати до нього додому в Норвуд увечері, прихопивши заповіт, аби швидше покінчити з формальностями. «Пам’ятайте, мій хлопчику: ні слова вашим батькам, поки справу не буде залагоджено. Нехай це буде для них нашим маленьким сюрпризом», — наполегливо повторював він і навіть змусив мене присягнутися мовчати. Розумієте, містере Голмс, я не міг йому ні в чому відмовити. Цей чоловік був моїм добродійником, і я, зрозуміло, хотів якнайсумлінніше виконати всі його забаганки. Я послав додому телеграму, що маю важливу справу й не знаю, коли повернуся. Містер Олдейкр пообіцяв, що пригостить мене вечерею, і просив прийти на дев’яту годину, бо раніше він не встигне повернутися додому. Я довго шукав адресу, і, коли подзвонив у двері, було вже майже пів на десяту. Містер Олдейкр...
— Зачекайте! — зупинив його Голмс. — Хто відчинив двері?
— Літня жінка, мабуть, його економка.
— І вона, вочевидь, спитала, хто ви, і ви їй відповіли?
— Атож.
— Продовжуйте, будь ласка.
Мак-Фарлейн витер спітніле чоло й продовжив:
— Ця жінка завела мене в їдальню, доволі скромна вечеря вже була на столі. Після кави містер Джонас Олдейкр запросив мене в спальню, де стояв важкий сейф. Він його відімкнув і витягнув купу документів, які ми почали розбирати. Закінчили вже десь опівночі. Він мовив, що не хоче будити економку, і випустив мене через двері спальні, які вели надвір і весь час були відчинені.
— Фіранка була опущена? — спитав Голмс.
— Не впевнений, але здається, що наполовину. А, згадав! — він підняв її, щоб випустити мене. Я не міг знайти ціпок, але він заспокоїв: «Не біда, синку, ми тепер, сподіваюся, будемо бачитися частіше, і хочу вірити, що цей обов’язок не стане для вас обтяжливим. Прийдете наступного разу та й заберете свій ціпок». Так я й пішов — сейф відчинений, а пачки документів — на столі. Було вже пізно повертатися в Блекгіт, тому я переночував у готелі «Анерлі Армз». Ось, власне, і все. А про цю страшну подію дізнався лише в потязі...
— Маєте ще запитання, містере Голмс? — поцікавився Лестрейд. Слухаючи Мак-Фарлейна, він разів зо два скептично підняв брови.