— Економка. Вона вказала на пляму констеблеві, котрий чергував уночі.
— А де був констебль?
— На своєму посту в спальні, де й сталося вбивство. Наглядав, аби ніхто нічого не чіпав.
— Чому ж поліція не помітила цей відбиток учора?
— Ми не мали особливих причин оглядати передпокій настільки ретельно. У такому місці не відразу й помітиш, самі бачите.
— Так-так, зрозуміло. У вас, звісно, немає сумнівів, що відбиток був тут і вчора?
Лестрейд поглянув на Голмса, як на людину, що несповна розуму. Зізнаюся, веселий вигляд мого приятеля та його безглузде запитання спантеличили й мене.
— Ви що ж, вважаєте, що Мак-Фарлейн вийшов серед ночі з в’язниці зумисне для того, щоб залишити ще один доказ проти себе? — спитав Лестрейд. — У всьому світі не знайдете криміналіста, котрий заперечив би, що це відбиток великого пальця правої руки Мак-Фарлейна й нікого іншого.
— У цьому немає жодних сумнівів.
— То чого ви ще хочете? Я дивлюся на речі тверезо, містере Голмс, мені важливі факти. Маю факти — роблю висновки. Якщо я вам ще буду потрібен, знайдете мене у вітальні, я йду писати звіт.
До Голмса вже повернулася його звична незворушність, хоча мені здавалося, що в його очах усе ще мерехтять веселі іскринки.
— Незаперечний доказ, чи не так, Ватсоне? — звернувся він до мене. — Однак саме йому Мак-Фарлейн буде зобов’язаний своїм порятунком.
— Яке щастя! — радісно вигукнув я. — А я вже боявся, що все пропало.
— Пропало? Такий висновок був би дещо передчасним, любий Ватсоне. Річ у тім, що доказ, якому наш колега Лестрейд надає такого великого значення, має справді серйозну ваду.
— Жартуєте, Голмсе! Яку ж?
— Учора, коли я оглядав передпокій, відбитка тут не було. А тепер, Ватсоне, погріємося трішки на сонечку.
Украй здивований, але з певною надією в серці я спустився за своїм товаришем до саду. Голмс обійшов навколо будинку, уважно його вивчаючи. Потім ми повернулися й оглянули всі кімнати від підвалу до горища. Половина кімнат стояла без меблів, але детектив уважно дослідив і їх. У коридорі другого поверху, куди виходили двері трьох порожніх спалень, на нього знову напали веселощі.
— Випадок і справді незвичайний, Ватсоне, — тішився він. — Мабуть, час просвітити нашого приятеля Лестрейда. Він трохи позловтішався на наш рахунок. Тепер настала наша черга, якщо я правильно розв’язав загадку. Здається, я знаю, що треба зробити... Авжеж, саме так!
Коли ми зайшли до вітальні, інспектор Скотленд-Ярду все ще сидів там і писав.
— Пишете звіт? — спитав його Голмс.
— Так.
— Боюся, передчасно. Розслідування ще не закінчилося.
Лестрейд занадто добре знав мого приятеля, щоб пропустити його слова повз вуха. Він поклав ручку й із цікавістю звів свій погляд на Шерлока.
— Що ви маєте на увазі, містере Голмс?
— А те, що є важливий свідок, котрого ви ще й не бачили.
— Можете його нам показати?
— Гадаю, що так.
— Тоді тягніть його сюди.
— Зараз. Скільки маєте констеблів?
— У будинку й надворі загалом троє.
— Чудово. А скажіть, вони всі хлопці високі, дужі, а голос у них гучний?
— Звісно, однак до чого тут їхній голос?
— Я допоможу вам це збагнути, і не лише це, — пообіцяв Голмс. — Будьте такі люб’язні, покличте ваших людей, зараз і почнемо.
За п’ять хвилин троє полісменів стояли в передпокої.
— У хліві є солома, — звернувся до них Голмс. — Будь ласка, принесіть два оберемки. Це допоможе нам роздобути свідка, про котрого я згадував. Так, дякую. Сподіваюся, ви маєте сірники, Ватсоне. А тепер, містере Лестрейд, прошу всіх іти за мною.
Як я вже казав, на другому поверсі містився широкий коридор, куди виходили двері з трьох порожніх спалень. Ми пішли в кінець коридора, і Голмс розставив усіх по місцях. Полісмени всміхалися, Лестрейд витріщався на мого приятеля. Здивування на його обличчі змінилося очікуванням, а очікування — обуренням. Голмс стояв перед нами з виглядом фокусника, котрий зараз почне демонструвати дива.
— Будьте такі добрі, Лестрейде, пошліть одного з ваших людей принести два відра води. Розкладіть солому на підлозі, ось тут, подалі від стін. Ну ось, тепер усе готово.
Обличчя Лестрейда стало червоним, як буряк.
— Ви що ж, знущаєтеся над нами, містере Шерлок Голмс? — не витримав він. — Якщо щось знаєте, то скажіть по-людськи, нема чого влаштовувати цирк!
— Запевняю, Лестрейде, для всього, що роблю, я маю вагомі підстави. Ви, мабуть, пам’ятаєте, що трохи посміялися наді мною сьогодні вранці, коли удача всміхалася вам, тому не гнівайтеся за цю невеличку театральну виставу. Прошу, Ватсоне, відчиніть це вікно та піднесіть сірник до соломи. Ось сюди.