— Дивовижно! — вигукнув Лестрейд. — Чудово! Ось тепер усе справді ясно, як день. Але навіщо йому знадобилася вся ця інсценізація, містере Голмс?
Я розважався, дивлячись на детектива: зараз перед нами був не зарозумілий переможець, а боязкий шанобливий учень.
— Це зовсім нескладно. Джентльмен, котрий чекає нас унизу, має злісний, жорстокий і мстивий характер. Ви знаєте, що він колись пропонував заміжжя матері Мак-Фарлейна й отримав відкоша? Не знаєте, звісно! Я ж казав, що спочатку треба було їхати до Блекгіта, а вже потім до Норвуда... Він не пробачив образи, адже саме так сприйняв відмову, і все життя його хитрий, підступний розум виношував план помсти. Останні рік-два справи його похитнулися, ймовірно, через таємні спекуляції. Й одного чудового дня він зрозумів, що не вийде сухим із води. Тоді й вирішив одурити своїх кредиторів і виписав кілька чеків на значні суми на ім’я такого собі містера Корнеліуса, котрим, на мою думку, і є Олдейкр. Я ще не встиг встановити долю чеків, але не сумніваюся, що вони переказані на ім’я цього Корнеліуса в якесь провінційне містечко, куди Олдейкр, котрий веде подвійне життя, час від часу приїжджав. Задум його загалом, як мені здається, такий: зникнути, з’явитися деінде під іншим ім’ям, отримати гроші та почати нове життя. Він вирішив одночасно втекти від кредиторів і помститися. Бездоганна, неперевершена за своєю жорстокістю помста! Його, нещасного старого, вбиває з корисливих мотивів єдиний син його колишньої коханої. Вигадано й реалізовано майстерно. Мотив убивства — заповіт, таємний нічний візит, про який не знають навіть батьки, «забутий» ціпок, плями крові, обгорілі останки якоїсь істоти, ґудзики в попелі — усе, як книжка пише. Цей павук сплів павутину, що мала знищити Мак-Фарлейна. Я, у будь-якому разі, ще дві години тому не знав, як його врятувати. Але Олдейкру забракло почуття міри — чесноти, необхідної справжньому митцю. Йому захотілося покращити й так уже досконалий витвір. Сильніше затягнути мотузку на шиї нещасної жертви. Цим усе й зіпсував. Ходімо, Лестрейде, донизу. Хочу в нього щось спитати.
Олдейкр сидів у своїй вітальні, обабіч його крісла стояли правоохоронці.
— Шановні джентльмени, це був усього лише жарт, — скиглив він благально, не зупиняючись. — Запевняю, сер, я сховався тільки потім, аби поглянути, як мої друзі реагуватимуть на моє зникнення. Ви ж чудово розумієте, я б ніколи не дозволив, щоб із бідним Мак-Фарлейном щось сталося.
— А це вже вирішуватиме суд, — проголосив Лестрейд. — А поки що ви заарештовані за звинуваченням у змові та спробі навмисного вбивства.
— Що стосується ваших кредиторів — то вони, ймовірно, зажадають конфіскації банківського рахунку містера Корнеліуса, — додав Голмс.
Чоловічок сіпнувся й злісним поглядом вп’явся в Голмса.
— Бачу, що багато чим вам зобов’язаний, — прошипів він. — Колись я з вами ще порахуюся.
Голмс усміхнувся.
— Боюся, що найближчим часом вам буде не до цього. До речі, що ви поклали в штабель разом із старими штаньми? Здохлого собаку, кролів чи ще щось? Не хочете казати? Як нелюб’язно з вашого боку! Гадаю, що пари кроликів було досить. Будете писати про Норвудську справу, Ватсоне, — сміливо пишіть про кролів. Істина десь поруч...
Пригода з Чарльзом Оґастесом Мілвертоном
Минули роки після подій, про які я маю намір розповісти, однак описувати їх доводиться з великою обережністю. Довго я не міг, навіть украй стримано й вибірково оприлюднити ці факти, але тепер головна дійова особа недосяжна для людського закону, і з належними скороченнями цю історію можна розповісти так, аби нікому не нашкодити. Вона містить у собі унікальний випадок як кар’єри Шерлока Голмса, так і моєї. Нехай мені пробачать читачі, якщо я приховаю дату або якийсь факт, за яким вони могли би дістатися до справжніх учасників цієї драми.
Був холодний, навіть морозний зимовий вечір. Голмс і я здійснили одну зі своїх вечірніх прогулянок і близько шостої години повернулися додому. Коли Голмс запалив лампу, світло впало на картку, що лежала на столі. Поглянувши на неї, він із вигуком відрази кинув її на підлогу. Я підняв її й прочитав: