— Хто це? — спитав я.
— Найгірша людина в Лондоні, — відповів Голмс, сідаючи та простягаючи ноги до вогню. — На зворотному боці картки щось написано?
Я перевернув.
— «Зайду о 6.30 Ч. О. М.», — прочитав я.
— Гм! Він зараз буде тут. Чи не відчували ви, Ватсоне, стоячи перед зміями в зоологічному саду, огиди та відрази, коли бачите цих слизьких, отруйних тварюк із їхнім крижаним поглядом і злими пласкими мордами? Саме такі почуття змушує мене відчувати Мілвертон. За час своєї діяльності я стикався з п’ятдесятьма вбивцями, і найгірший із них ніколи не викликав у мене такої відрази, як цей чоловік. Однак я не можу не мати з ним справи... Втім, він з’явиться на моє запрошення.
— Але хто ж він такий?
— Я вам скажу, Ватсоне. Це король усіх шантажистів. Хай допоможе небо чоловікові, а ще більше жінці, чиє добре ім’я опиниться у владі Мілвертона. Заволодівши їхньою таємницею, він тиснутиме на них із усміхненим лицем та кам’яним серцем, поки не знищить ущент. Він своєрідний геній, і в чесній торгівлі його акції цінувалися б високо. Його метод такий: поширює чутку, що готовий заплатити чималі гроші за листи, які компрометують заможних або знаменитих людей. Цей товар він отримує не лише від лакеїв і покоївок, котрі готові зрадити, але часто й від шляхетних мерзотників, котрі домоглися довіри та прихильності жінок. Знаю, що він заплатив сімсот фунтів одному лакею за записку, в якій було лише два рядки, і що результатом цього стало банкрутство вельможної родини. Весь товар такого плану, що з’являється на ринку, потрапляє до Мілвертона, і в цій великій столиці знайдуться сотні людей, котрі бліднуть, лише почувши його ім’я. Ніхто не знає, хто може стати його жертвою вже завтра, бо негідник дуже заможний і вкрай хитрий, і йому не потрібно заробляти на кусень хліба. Він кілька років притримуватиме карту, щоб скористатись нею в той момент, коли ставки в грі стануть найвищими. Я сказав, що він найгірша людина в Лондоні, а тепер питаю вас: як можна порівняти розбійника, котрий зопалу вдарив києм свого товариша, із цим чоловіком, який методично та неквапно крає душу й розгойдує нерви для того, щоб помножити свої вже й так набиті золотом лантухи?
Я нечасто чув, аби мій приятель висловлювався з таким запалом.
— Але ж є закон, — заперечив я. — Хіба він не може покінчити з ним?
— Теоретично — так, а практично — ні. Яку користь принесе його ув’язнення на кілька місяців жінці, якщо після цього негайно ж настане її погибель? Його жертви не сміють боронитися. Якби він колись зайнявся шантажем проти невинної особи, тоді ми справді могли б притиснути йому хвоста, але він хитрий, як сам диявол. Ні-ні, треба знайти інші шляхи для боротьби з ним.
— А що йому потрібно тут?
— Одна відома клієнтка доручила мені свою сумну справу. Це леді Єва Бреквел, найвродливіша з шляхетних дівчат, котрі почали виїздити в світ минулого сезону. Її весілля з герцогом Доверкором призначене через два тижні. У цього виродка є кілька необережних листів (усього лише необережних, Ватсоне), які вона написала одному бідному сквайрові. Цих листів досить, аби завадити весіллю. Мілвертон пошле їх герцогу, якщо йому не заплатять відповідну суму. Мені доручили зустрітися з ним і, якщо змога, домовитися.
У цю мить на вулиці почувся кінський тупіт і скрипіння коліс. Поглянувши у вікно, я побачив чудову карету, запряжену парою гнідих коней, яскраве світло її ліхтаря відбивалося на блискучих крупах шляхетних тварин. Лакей відчинив дверцята, і з карети виліз низький на зріст і гладкий чоловічок у плащі з каракулевим коміром. За хвилину він уже опинився в нашій кімнаті.
Чарльз Оґастес Мілвертон був чоловіком років п’ятдесяти, з великою розумною головою, круглим, пухким поголеним обличчям, застиглою посмішкою та гострими сірими очима, які жваво виблискували крізь великі окуляри в золотій оправі. Він нагадував би Піквіка, якби не фальшива, наче наклеєна, посмішка та холодний блиск насторожених проникливих очей. Голос його був м’який і приємний, як і його щира на вигляд зовнішність, коли він, підходячи з простягнутою пухкою ручкою, пробурмотів, що вельми шкодує, що не застав нас у час свого першого візиту.
Голмс залишив без уваги простягнуту руку, його обличчя набуло жорсткокого й холодного, як граніт, погляду. Усмішка Мілвертона стала ще ширшою. Він стенув плечима, зняв плаща, ретельно склав його й, перекинувши через спинку крісла, сів.
— А цей джентльмен? — спитав він, роблячи плавний жест у мій бік. — Чи не буде це нескромністю?