Мілвертон ступив уперед, узяв із крісла свого плаща і, поклавши руку на револьвер, пішов до дверей. Я схопився за крісло, але Голмс похитав головою, тож я його опустив.
З поклоном, усміхнувшись і підморгнувши, Мілвертон переможно вийшов із приміщення, і за кілька секунд ми почули, як грюкнули дверцята карети та загуркотіли колеса.
Голмс сидів нерухомо біля вогню, глибоко засунувши руки до кишень штанів, низько опустивши голову та пильно дивлячись у жар. Так він просидів із півгодини, не промовивши ні слова. Потім різким рухом схопився на ноги, як людина, котра прийняла рішення, і подався до себе в спальню. Незабаром звідти вийшов хвацький ремісник із цапиною борідкою та дещо нахабними манерами. Прикуривши від лампи глиняну люльку, він узявся за ручку дверей.
— Я скоро повернуся, Ватсоне, — сказав він і зник у темряві ночі.
Я зрозумів, що мій приятель розпочав війну проти Чарльза Оґастеса Мілвертона. Але я й уявити собі не міг, що з цього вийде.
Кілька днів поспіль Голмс виходив із дому в цьому вбранні в різний час, але, крім того, що він буває в Гемстеді та не марнує часу, я нічого не знав про його діяльність. Нарешті одного негожого вечора, коли за вікном шаленіла буря, він повернувся додому і, скинувши свій костюм, сів перед вогнем та щиро засміявся.
— Ви ж не помічали, Ватсоне, за мною матримоніальних схильностей?
— Не помічав.
— То знайте, що я заручився.
— Любий друже! Віт...
— Наречена — покоївка Мілвертона.
— Господи помилуй, Голмсе!
— Я мав зібрати про нього інформацію.
— Ви зайшли занадто далеко?
— Так було потрібно. Я лудильник на ім’я Ескот, і доволі успішний. Щовечора ми гуляли та розмовляли. О, Боже! Ці бесіди! Однак я все ж домігся, чого хотів. Тепер знаю будинок Мілвертона, як свої п’ять пальців.
— Але дівчина, Голмсе!
Він стенув плечима.
— Нічого не вдієш, любий Ватсоне. Лови на дуже вже велику дичину. Але я із задоволенням можу повідомити вам, що маю суперника, котрий одразу займе моє місце, як тільки я накиваю п’ятами. Яка розкішна ніч!
— Ви любите таку погоду?
— Це те, що треба. Бо сьогодні вночі, Ватсоне, я збираюся вдертися до будинку Мілвертона.
У мене аж дух перехопило і мороз побіг поза шкірою — із такою непохитною рішучістю він промовив ці слова. Подібно до того, як блискавка посеред ночі на одну мить освітлює найдрібніші деталі великого ландшафту, я подумки проаналізував усі результати, що можуть статися внаслідок такого вчинку, — впіймають, заарештують, блискуча кар’єра, що закінчується ганьбою, мій найкращий приятель у руках почвари Мілвертона...
— Заради неба, Голмсе, схаменіться! — вигукнув я.
— Любий друже, ви ж знаєте, що я не люблю необачних вчинків, я все добре зважив і ніколи б не пішов на такий небезпечний захід, якби мав інший вихід. Погляньмо на справу тверезо. Ви, я переконаний, допускаєте, що з морального боку мій задум виправданий, я вчиню злочин лише в очах закону. Пограбувати будинок Мілвертона — не більше, ніж відібрати в нього записник силою. А в цьому ви самі були готові допомогти мені.
Я поміркував.
— Атож, — сказав я, — морально вчинок законний, якщо наша мета — взяти лише те, чим Мілвертон користується для незаконних операцій.
— Ну, так. А якщо вчинок законний із моральної точки зору, залишається лише особистий ризик. Але справжній джентльмен не повинен думати про ризик, коли жінка так відчайдушно потребує його допомоги.
— Ви потрапите в скрутне становище.
— Це і є ризик. Бо я не бачу іншого способу отримати листи. У нещасної леді немає грошей, та й ніяких рідних, кому вона могла б звіритися. Завтра останній день, і якщо я не здобуду листів сьогодні вночі, цей негідник дотримає свого слова й занапастить її. Тому мені залишається або покинути її напризволяще, або зробити цей останній хід. Між нами кажучи, Ватсоне, це своєрідна дуель між Мілвертоном і мною. При першому обміні ударів, як ви бачили, перевага була на його боці, а моя репутація та почуття власної гідності вимагають, щоб я її продовжив.
— Мені це не подобається, але, мабуть, так і має бути, — зітхнув я. — Коли вирушаємо?
— Ви зі мною не підете.
— У такому разі ви не підете також, — заперечив я. — Даю вам слово честі (а я ніколи в житті його не порушував), що негайно найму кеб, поїду в поліцію й викрию вас, якщо не візьмете мене із собою!
— Ви не можете мені допомогти.
— Звідки ви знаєте? Невідомо, що трапиться. Моє рішення тверде, що б там не трапилося. Не лише ви маєте почуття власної гідності та дбаєте про свою репутацію...