— Мені це не подобається, — шепнув він мені у вухо. — Не розумію, у чому річ. Нам не можна втрачати ні хвилини часу.
— Чи можу я чимось допомогти?
— Авжеж, стійте біля дверей. Якщо почуєте чиїсь кроки — замкніть засув, і ми підемо тим шляхом, яким прийшли. Якщо в кімнату увійдуть із боку зимового саду, а наша робота буде скінчена, ми втечемо крізь ці двері. Якщо ж не встигнемо взяти документи, то сховаємося за віконною портьєрою. Зрозуміло?
Я кивнув і став біля дверей. Мій перший страх минув, і я тремтів від гострої насолоди, яку ніколи не відчував, коли ми захищали закон, а не кидали йому виклик, як тепер. Висока мета нашої місії, усвідомлення, що нами керують лицарські, а не егоїстичні спонукання, презирство, яке викликала мерзотна особа нашого супротивника, — усе це додавало мисливського азарту. Я не відчував провини, а навпаки, мене переповнювали радість і збудження від небезпеки, якій ми піддавалися. Я захоплено спостерігав за Голмсом. Він відчинив свій набір і спокійно та уважно вибирав потрібний інструмент, як хірург перед складною операцією. Я знав, що він мастак у відмиканні сейфів, і розумів радість, яку він відчував, опинившись віч-на-віч із зеленим позолоченим чудовиськом, із драконом, який тримає в своїй пащеці репутацію багатьох прекрасних леді. Відгорнувши рукави піджака (свій плащ він поклав на крісло), Голмс вийняв два свердла, ломик та кілька відмичок. Я стояв біля дверей, що вели на веранду, не зводячи очей із інших дверей, готовий до будь-якої несподіванки, хоча, по суті, у мене не було жодних планів, що робити на випадок, якщо нашу роботу перервуть. З півгодини Голмс зосереджено працював, відкладаючи один інструмент, вибираючи інший, орудуюючи ними з силою та вправністю фахівця-механіка. Нарешті я почув, як щось клацнуло, широкі зелені дверцята відчинилися, і всередині сейфа я мигцем побачив кілька пакетів, перев’язаних, запечатаних і надписаних. Голмс узяв один із них, але читати при мерехтливому світлі каміна було важко, тому він вийняв свій маленький потайний ліхтар, адже вмикати світло поруч зі спальнею Мілвертона було б небезпечно. Раптом я побачив, що Голмс підняв голову та почав уважно прислухатися. Потім в одну мить він штовхнув дверцята сейфа, схопив свій плащ, засунув інструменти до кишені та кинувся за віконну фіранку, подавши знак вчинити так само.
Тільки приєднавшись до нього, я почув те, що стривожило його витончений слух. Десь у будинку почувся галас. Грюкнули двері. Чітко чулися рівномірні, важкі кроки, що швидко наближалися до нас. Біля дверей кабінету кроки зупинилися. Двері відчинилися. Різко клацнув електричний вмикач. Двері зачинилися, і ми почули їдкий дим міцної сигари. Потім кроки пролунали за кілька ярдів від нас, хтось ходив туди-сюди кімнатою. Нарешті кроки вщухли, і заскрипіло крісло. Потім клацнув ключ у якомусь замку, і я почув шелест паперу.
Досі я не насмілювався визирнути, але зараз тихцем розсунув портьєри та зазирнув у вузьку щілину. З того, як Голмс притиснувся до мене, я знав, що й він спостерігає. Просто перед собою, майже на відстані руки, ми побачили широку круглу спину Мілвертона. Було очевидно, що наші розрахунки щодо його дій були зовсім хибними. Він не спав, а сидів у якійсь курильні чи більярдній у далекому флігелі будинку, вікон якого нам не було видно. Його широка сивувата голова з лискучою лисиною опинилася безпосередньо перед нашими очима. Він сидів, притулившись до спинки червоного шкіряного крісла, ноги його були витягнуті, у роті стирчала довга чорна сигара. На ньому була куртка кольору червоного вина з чорним оксамитовим коміром. Чоловік тримав у руках довгий документ, який лінькувато перечитував, випускаючи з рота кільця диму. Його спокійні манери та зручна поза свідчили про те, що він розташувався в кабінеті надовго.
Я відчув, як Голмс заспокійливо потиснув мою руку. Він ніби казав мені, що передбачав таку ситуацію, тож не хвилюється. Я не знав, чи бачить він те, що і я: дверцята сейфа зачинені нещільно, й Мілвертон будь-якої миті може це помітити. Для себе я вирішив, що тільки-но він виявить відчинений сейф, я негайно ж вистрибну зі своєї засідки, накину йому на голову свого плаща, зв’яжу почвару, а решту дій залишу на розсуд Голмса. Але Мілвертон жодного разу так і не підняв погляду. Він неквапливо читав папери, які тримав у руках, гортаючи сторінку за сторінкою. Я сподівався, що він піде в спальню, коли закінчить читати документ і докурить сигару. Але він не встиг скінчити ні те, ні інше, бо сталося дещо несподіване.