— Сюди, Ватсоне, — вказав він, — треба перелізти через стіну саду.
Я й не уявляв собі, що тривога може так швидко охопити будинок. Озирнувшись, я побачив, що всі вікна виблискують вогнями. Головні двері були відчинені, алеєю бігли люди. Сад аж кишів народом. Хтось помітив, як ми вибігли з веранди, залементував і кинувся за нами. Голмс добре знав кожну доріжку саду й упевнено біг уперед між кущами та деревами. Я ні на крок не відставав від нього. За мною по п’ятах (я чув його подих) мчав якийсь переслідувач. Шлях перегородила шестифутова стіна. Голмс перестрибнув через неї. Я також стрибнув і, вчепившись за край, відчув, як чиясь рука схопила мене за ногу. Я висмикнув її, видерся на верхівку муру, всипаного битим склом, і впав у кущі обличчям вниз. Голмс одразу поставив мене на ноги, і ми кинулися навтьоки величезним Гемстедським пустирем. Ми пробігли приблизно дві милі, й аж тоді Голмс нарешті зупинився й прислухався.
Навколо нас панувала цілковита тиша. Ми втекли від погоні! Ми врятовані...
Наступного ранку, коли ми курили свої люльки після сніданку, у нашій скромній вітальні з’явився інспектор Лестрейд із Скотленд-Ярду. Вигляд у нього був загадковий і багатозначний.
— Доброго ранку, містере Голмс, — привітався він, — гарна погода. Скажіть, будь ласка, ви зараз дуже зайняті?
— Зайнятий, але вислухаю вас із задоволенням.
— Ви не могли б допомогти нам розслідувати дуже цікаву справу, що трапилася минулої ночі в Гемстеді?
— Господи! — вигукнув Голмс. — Що ж там сталося?
— Вбивство... Вкрай драматичне та заплутане. Знаю, наскільки ви зацікавлені в таких справах, і був би вам дуже зобов’язаний, якби ви приїхали в Еплдор-Таверс і допомогли нам. Це — незвичайний злочин. Ми якийсь час стежили за жертвою. Між нами кажучи, він був неабиякий негідник. У його сейфі зберігалися компрометуючі папери, які він використовував для шантажу. Всі ці папери вбивці спалили. Нічого цінного не вкрали. Мабуть, злочинці — люди непересічні. Вони керувалися, вочевидь, однією метою — запобігти суспільному розголосу.
— Злочинців було кілька? — спитав Голмс.
— Двоє. Їх мало не впіймали на місці злочину. У нас є відбитки їхніх слідів, їхній опис; десять шансів проти одного, що ми їх знайдемо. Перший був дуже спритний, другого садівник зумів схопити, але той вирвався. Це був чоловік середнього зросту, міцної статури, із широким обличчям, товстою шиєю, вусами й у масці.
— Прикмети дуже загальні, — заперечив Шерлок Голмс. — Цілком пасують навіть Ватсону.
— І справді пасують, — всміхнувся інспектор, котрому це видалося кумедним. — Ну, справді Ватсон...
— Боюся, що не зможу вам допомогти, Лестрейде, — зітхнув Голмс. — Річ у тім, що я знав цього Мілвертона й вважаю його одним із найнебезпечніших злочинців у Лондоні. Мені здається, що є злочини, на які не поширюється закон. Особиста помста іноді буває справедливою. Не треба сперечатися. Я прийняв тверде рішення. Мої симпатії на боці злочинців, а не їхніх жертв. Я не візьмуся за цю справу.
Голмс за весь ранок жодного разу не обмовився про трагедію, свідками якої ми стали. Але я помітив, що він був украй замислений і неуважний, як людина, котра намагається щось пригадати. Раптом він схопився з крісла.
— Присягаюся, Ватсоне, — вигукнув він, — я згадав! Хапайте капелюха! Ходімо зі мною!
Мало не бігом ми пройшли Бейкер-стрит, Оксфорд-стрит і зупинилися майже біля самої площі Ріджент-серкес. Тут, ліворуч, є вітрина крамниці, в якій виставлені фотографії сучасних знаменитостей і відомих красунь. Очі Голмса зосередилися на одній із них, я простежив за ним і побачив портрет гордої красуні в придворній сукні, з високою діамантовою діадемою на шляхетній голові. Я поглянув на тонко окреслений ніс, густі брови, прямий рот і вольове маленьке підборіддя. У мене зупинився подих, коли я прочитав уславлене століттями ім’я великого вельможі та державного діяча, чиєю дружиною вона була. Мої очі зустрілися з очима Голмса. Ми відійшли від вітрини, і детектив приклав палець до вуст.