Остаточне вирішення проблеми
Із важким серцем я беруся за перо, щоб записати останні рядки спогадів про незвичайні таланти мого приятеля Шерлока Голмса. Непослідовно, і (я сам це відчуваю) часом геть недоладно я намагався розповісти про дивовижні пригоди, які мені довелося пережити пліч-о-пліч із ним, починаючи з того випадку, який у своїх нотатках я назвав «Етюдом у багряних тонах», й аж до історії з «Морською угодою», коли втручання мого товариша, безумовно, запобігло серйозним міжнародним ускладненням. Зізнаюся, на цьому я хотів зупинитися й не згадати про подію, що залишила таку порожнечу в моєму житті, що навіть дворічний проміжок виявився безсилим її заповнити. Однак нещодавно опубліковані листи полковника Джеймса Моріарті, в яких він захищає пам’ять свого покійного брата, змушують мене взятися за перо, і тепер я зобов’язаний розповісти людям про те, що сталося насправді. Адже лише я знаю всю правду, і дуже радий, що настав час, коли більше не залишилося причин її приховувати.
Наскільки я знаю, у газети потрапило лише три повідомлення: замітка в «Журналь де Женев» від 6 травня 1891 року, телеграма агенції Рейтер в англійській пресі від сьомого травня і, нарешті, свіжі листи, про які я вже згадав раніше. Із них перший та другий дуже короткі, а останній, як я зараз доведу, повністю спотворює факти. Мій обов’язок — нарешті розповісти світові про те, що сталося між професором Моріарті та містером Шерлоком Голмсом насправді.
Читач, можливо, пам’ятає, що після мого одруження тісна дружба, що пов’язувала мене з Голмсом, набула дещо іншого характеру. Я зосередився на приватній лікарській практиці. Він продовжував час від часу заходити до мене, коли потребував супутника для своїх розслідувань, але це траплялося дедалі рідше, а 1890-го було лише три випадки, про які в мене залишилися хоча б якісь записи.
Узимку цього року й на початку весни 1891-го в газетах писали про те, що французький уряд запросив Голмса з приводу надзвичайно важливої справи, і з отриманих від нього двох листів — з Нарбонна та Німа — я зробив висновок, що, вочевидь, його перебування у Франції сильно затягнеться. Тому мене вкрай здивувало, коли ввечері 24 квітня він раптово з’явився у моєму кабінеті. Мені відразу впало у вічі, що він ще більше зблід і схуд, ніж раніше.
— Авжеж, я добряче виснажив свої сили, — сказав мій приятель, відповідаючи швидше на мій погляд, ніж на слова. — Останнім часом мені доводилося важкувато... Можна зачинити віконниці?
Кімнату освітлювала лише настільна лампа, при якій я зазвичай читав. Обережно просуваючись вздовж стіни, Голмс обійшов усю кімнату, зачинив віконниці й ретельно позамикав їх на засуви.
— Ви чогось боїтеся? — спитав я.
— Атож, боюся.
— Чого ж саме?
— Духової рушниці.
— Любий мій Голмсе, що ви маєте на увазі?
— Мені здається, Ватсоне, ви достатньо добре мене знаєте, тож уже збагнули, що я аж ніяк не боязкий. Однак не звертати уваги на небезпеку, що тобі загрожує — швидше дурість, ніж відвага. Дайте мені, будь ласка, сірника.
Він закурив цигарку, і, здавалося, тютюновий дим справив на нього заспокійливий вплив.
— По-перше, маю вибачитися за свій пізній візит, — сказав мій гість. — Крім цього, мені доведеться попросити у вас дозволу здійснити другий безцеремонний вчинок: перелізти через задній мур вашого саду, бо я збираюся покинути вас саме таким шляхом.
— Але що все це означає? — поцікавився я.
Детектив простягнув руку ближче до лампи, і я побачив, що суглоби двох його пальців пошкоджені й закривавлені.
— Як бачите, це не зовсім дрібниці, — сказав він із усмішкою. — Мабуть, так можна й усю руку втратити. А де місіс Ватсон? Удома?
— Ні, вона поїхала до знайомих у гості.
— Ага! То ви один?
— Цілковито.
— Якщо так, мені легше буде запропонувати вам поїхати зі мною на тиждень на континент.
— Куди саме?
— Куди завгодно. Мені однаково.
Усе це видалося мені дуже дивним. Голмс не мав звички байдикувати, та щось у його блідому, виснаженому обличчі свідчило, що він досягнув межі нервової напруги. Детектив зауважив здивування в моєму погляді й, зіпершись ліктями на коліна та стиснувши кінчики пальців, почав пояснювати мені становище.
— Ви, гадаю, нічого не чули про професора Моріарті? — спитав він.
— Ні.
— Геніально та незбагненно. Чоловік обплутав своїми сітями весь Лондон, і ніхто навіть не чув про нього. Це й підіймає його на недосяжну висоту в кримінальному світі. Запевняю, Ватсоне, що якби мені вдалося перемогти цього чоловіка, якби я міг позбавити від нього суспільство, це було б вершиною моєї діяльності, я вважав би свою кар’єру закінченою та готовий був би перейти до спокійнішого життя. Між нами кажучи, Ватсоне, завдяки останнім двом справам, які дозволили мені надати певні послуги королівському дому Скандинавії та Французькій республіці, я маю можливість жити відповідно до своїх нахилів і серйозно зайнятися хімією. Але ще не можу спокійно сидіти в своєму кріслі, поки така людина, як професор Моріарті, вільно розгулює вулицями Лондона.